Про шлях до української автокефалії після анексії Київської Митрополії Російською Православною Церквою у 1686 році та про об’єднавчий Собор Автокефальної Православної Церкви України 15 грудня 2018 року йшлося на лекції кандидата історичних наук, доцента кафедри історії Національного університету «Острозька академія», делегата від Вселенського Патріархату на Об’єднавчому Соборі Андрія Смирнова.
Під кінець 2018 року завершився довгий і драматичний процес здобуття Україною церковної автокефалії. 15 грудня в київському храмі Святої Софії відбувся об’єднавчий Собор представників трьох основних «гілок» українського православ’я, який обрав визнаного Вселенським Патріархатом предстоятеля — 39-річного митрополита Епіфанія Думенка. 6 січня 2019 р. у Константинополі буде вручено томос (грамоту) про автокефалію Православної Церкви України.
Формально будучи актом суто церковно-канонічним, українська автокефалія має велетенське політичне і культурно-символічне значення. Вона переформатовує світове православ’я, відсуваючи Московську патріархію з її «русским миром» на досить маргінальні позиції. Символічно автокефалія підвищує і статус України як держави, представляючи її вже не як «уламок імперії», яка відстоює свою незалежність, а як самодостатню християнську націю зі своєю власною тисячолітньою церковною традицією.
Після хрещення Київської Русі Православна Церква, перебуваючи в складі Вселенського Патріархату, володіла деякими ознаками автокефалії. Її природному розвитку завадила монгольська навала, яка зруйнувала єдину давньоруську цивілізацію. Уже в XIV столітті українські землі увійшли в європейську культурну орбіту, перейшовши під контроль Великого князівства Литовського і Польщі, а Московія почала розвиватися за орієнтальною імперською моделлю, захопивши величезні території.
Самостійна Київська Митрополія була анексована Російською Православною Церквою у 1686 р. і поступово русифікована.
Уперше церковна організація з назвою «Українська Автокефальна Православна Церква» виникла в 1921 році. Вона постала як національна Церква, що прагнула відновити давні релігійні традиції українського народу. Нова УАПЦ була створена в роки Другої світової війни. Її єпископат формувався за посередництвом канонічної Польської Православної Церкви, автокефалію котрій надав Вселенський Константинопольський патріарх.
Третя фаза автокефального руху почалася 1989 року. Утворений кількома священиками та мирянами ініціативний комітет набув популярності в Галичині, де почався масовий перехід парафій з-під юрисдикції Московської Патріархату під омофор митрополита УПЦ у діаспорі Мстислава Скрипника, який був обраний першим патріархом УАПЦ. У 1992 р. поєднанням українських єпископів РПЦ та УАПЦ утворилася Українська Православна Церква Київського Патріархату, яку 1995 р. очолив патріарх Філарет Денисенко.
У жовтні 2018 р. Синод Вселенського Патріархату прийняв історичне рішення про початок процедури надання автокефалії Православної Церкви в Україні, канонічну реабілітацію очільників УПЦ КП і УАПЦ Філарета Денисенка і Макарія Малетича, відновлення патріаршої ставропігії як представництва Вселенського Патріарха в Києві та скасування передачі Київської Митрополії в управління Московському Патріархату. Це означає, що всі єпископи, священики та миряни українських Церков перебувають у співпричасті зі світовим православ’ям. Визнаються усі таїнства, які звершуються духовенством, зокрема хрещення, шлюб, причастя, священство. Тобто відтепер не коректно говорити, що якась Церква є «неканонічна» чи «безблагодатна». Якщо раніше у когось із православних християн були сумніви, то тепер вони розвіялися. Так само немає жодних перешкод для сповіді чи причастя українських паломників за кордоном. Автокефалія розглядається Вселенським патріархом Варфоломієм як ліки для відновлення єдності українського православ’я та примирення православних християн.
