Рецензія на книгу «Синопсис («Ярославів вал», 2014)
«Синопсис» — надзвичайно влучна назва нової книги відомого письменника і авторитетного вченого, професора «Острозької академії» Петра Кралюка. У ній передусім вчувається відлуння прадавньої історії у скарбниці сакралізованих текстів, що абсорбували струм минувшини як найдорожчий родовий спадок. І хоч у руках тримаєш сучасну, зі смаком оформлену книжку, з першої миті не покидає відчуття, що якимось дивом тобі випала нагода перегорнути сторінки раритетної інкунабули1 . Пам’ятаєте, як героїня одного з оповідань Лесі Українки опиняється в антикварному магазині, де її заворожує одна зі старожитностей? «Я не могла одірвати очей від тих сторінок з тонко розмальованими заставами, з кучерявим візерунком кучеряво стилізованих фраз. Все було таке середньовічне в цій книжці, і разом з тим було в ній щось глибоко рідне моїй душі»2 . «Vade mecum!»3 — немов чуєш голос автора «Синопсиса», який запрошує у мандрівку сторіч.
Збірка творів Петра Кралюка рано чи пізно повинна була побачити світ, бо ми в боргу перед нашими предками, що закладали духовний фундамент Руси-України. Наскрізний герой книги — homo scribens, людина, що пише. Власне, не тільки скриптор, але і меценат, натхненник, дослідник і рятівник послань, які з тих чи інших причин були втрачені, а відтак не отримані адресатами — нащадками подвижників, апологетів високої мудрості, якої ой як нам бракує у лабіринтах історичних випробувань. Так, минувшина — це і звитяга воїнів, і невсипуща праця, безум бажань і гіркота розчарувань, уроки вірності і зради. І все це ви знайдете розмаїто зображеним у белетристиці Петра Кралюка. Та все ж у центрі його уваги — послідовно і цілеспрямовано — залишається архетип homo scribens. Сучасні літератори охоче пишуть про письменників, біографічна проза з варіаціями поєднання фактів і припущення заново відкриває нам авторів, що посіли почесне місце в іконостасі української літератури. Однак самобутність книги Петра Кралюка полягає в тому, що він іде ad fontеs, прагне осмислити витоки нашого письменства, а паралельно і державотворення, зокрема віри як чинника самоідентифікації державної спільноти, бо скіпетр і писало у давні часи — поняття нерозривні: влада потребувала благословення словом, а слово — опіки державних мужів.
«Синопсис» не розпадається на окремі твори. Скоріше останні зливаються ріками в єдиний світ, де панують закони власного часопростору. Хронологічні координати цього світу, переважно динамічні, пульсуючі, загалом вельми широкі — від ХІІІ ст. до сьогодення. Але ця всеохопність, тяжіння до безмежності не перевантажені дрібноплановістю. До того ж — у часовій структурі книги є місткий центр, серце, що впливає на весь кровообіг життя тексту — злам XVI і XVII століть. Це була епоха, що відзначалась помітними змінами у культурних процесах, а з висоти часу особливо помітні її блиск і злиденність. Межа двох глобальних історичних систем — середньовіччя і Нового часу, справляє враження акумулятора ідей попередніх і генератора нових ідеологічних пріоритетів, прориву у прийдешнє і водночас занепаду, ще до кінця не усвідомлених. Недарма автор у своїх художніх прийомах надає перевагу бінаризму, композиційному паралелізму, йому вкрай потрібен діалогізм, чи це минулого і сучасного, чи поглядів обсерваторів, чи внутрішніх голосів героїв.
Натомість мапа «Синопсиса» локальніша за своєю природою, художня топографія книги репрезентує культурні центри Волині і Полісся, найвідоміші замки і монастирі цього краю, подекуди вихлюпуючи з цих берегів — то на схід, то на захід, іноді на північ. Знаковим у тексті повсякчас залишається Київ, однак домінує велич Острога, його роль як оплоту українства та освітнього центру. Петро Кралюк пише про землю, де він народився, навчався, піднімався кар’єрними щаблями, але ніколи не замикався у скафандрі власного «Я» — цю землю він полюбив, бо тільки люблячи відкриваєш для себе безліч таємниць і прагнеш будь-що розгадати їх. Йому, справжньому інтелектуалу, замало проблем «тут і тепер», з завзяттям детектива він наважується шукати істину там, де знайти неможливо, бо пошук стає важливіший за результат, його розгалужені дороги магнетизують, а повітря бентежить і п’янить.
Твори, що увійшли до книги, складають логічну композицію. Невипадково їх обрано шість, що асоціюється з шістьма днями творення світу автором-деміургом. Зауважмо, що Петрові Кралюку вдається напрочуд чітко, і водночас інтригуюче структурувати тексти. Спільна когнітивна прикмета творів — наратив від першої особи, стирання кордонів між образом автора і образами персонажів. Своєрідним заспівом до книги служить новела «Рубльов». У ній ще нема власне скриптора, але є його метафоризоване ядро — той, хто розписує собор. Величезна шанобливість до образотворчості, вагомість мовчання як зосередженої «роботи душевної», трепет початку, осягнення неосяжного — всі ці візерунки мотивів зумовлюють виваженість кожного слова, стислість, вишуканість манери письма, що нагадує схвильоване дихання і налаштовує на очікування сокровенного. За першою високою нотою розпочинаються більш розлогі, неквапливі історії, написані в різних жанрах.
«Блага вість од княгині Жеславської» — кралюківський зразок книги про книгу. Книгу особливу для українців — переклад канонічного тексту Четвероєвангелія, що став одним з переломних чинників в утвердженні української мови як культурного феномену, і нині ця рукописна пам’ятка стала важливим символом української нації. Історію створення Пересопницького євангелія автор небезпідставно маркує як сказання, що подано п’ятьма голосами: черниці Параскеви, у миру вдови князя Жеславського, книжника Григорія, карпатського писаря Михайла, Івана Мазепи, Тараса Шевченка. Кожен з них по-своєму причетний до цього книжного шедевру, і цю причетність вказано одним словом у назвах розділів. Параскева уособлює задум україномовного четвероєвангелія, оскільки їй належить ідея та матеріальна підтримка з допомогою родини її реалізації. Тлумач Григорій — знаття, він уклав у цю пам’ятку всю свою компетентність, досвід, нарощений роками у тиші посеред монастирських рукописів. Уміння втілив у рукописі Михайло, маючи природній хист писаря, любов до краси і відданість рідному краю та його мові, яку не притлумило тогочасне верховенство латиниці, що було тотальним і в його власних фахових надбаннях. Друге життя книзі, яка мала перспективу залишитися маловідомим схизматицьким дивацтвом у приватних колекція ксьондзів, дав Іван Мазепа, який залишив свій слід на віки не лише як суперечливий історичний персонаж. Чоловік грішний і праведний у своїх діяннях, Мазепа заслужив нашу дяку за щедрість у царині культури. Невтомний колекціонер, покровитель муз, жертовний будівничий, гетьман здійснив дар Вознесенському собору в Переяславі книги, яка впала благодатним зерном у національну самосвідомість. І, нарешті, — Шевченко, який читав Пересопницьке євангеліє в Переяславській семінарській бібліотеці, недалеко від Дому цієї книги написав свій знаменитий «Заповіт». Ймовірно, вчитуючись в рядки-скрижалі, виведені пізнім уставом чорним і червоним на пергаменті, всотував у себе енергетику лицарства, яке попри пресинг найскладніших обставин служать вірою і правдою рідній мові. Ці п’ять доброчинців є визначальними в долі Пересопницького євангелія, вони утворюють віртуальне перевесло, що обіймає духовне жниво. І думки кожного з них Петро Кралюк спробував дешифрувати і вербалізувати для сучасників.
Назвою сказання автор констатує особливо вагому роль у створенні Пересопницького євангелія княгині Жеславської. В національному пантеоні ім’я цієї жінки повинно асоціюватись з іменами Матвія, Марка, Луки та Йоана, оповідачами Благовісті, на якій досі тримається християнський світ. Як мати дитя, так Параскева-Жеславська виношувала у своєму лоні сподівання на книгу, якою мусила сподвигнути земляків до переоцінки призначення своєї спільноти, розширення власних горизонтів, формування нових далекоглядних цілей. Вона взяла на себе організаційний бік справи, добре розуміючи важливість рівня талантів у виконавців її задуму та коштів, потрібних для цього. Свого часу Т. Шевченко в одному з листів зазначав: «...без людей і грошей не втну нічого. Та здається, що ще ніхто нічого не зробив без цього товариства. На те вони люди, на те вони гроші...»4 . І були ще молитви, було напружене, всепоглинаюче чекання, яке Петро Кралюк передає хвилююче-сугестивними мазками. Здається, що чеканням оповитий весь простір, що постає перед княгинею Жеславською, він наповнює тишу метаморфоз пір року, де кожне християнське свято стає віхою наближення до мети і острахом перед намарністю жадань, ілюзорною самооманою, на яку приречені чи не всі блукальці піднебесні. І вже дійшовши до краю свого земного шляху, княгиня таки розгорнула книгу книг, у якій збереглась частка її душі. В одкровеннях чорноризця Григорія та писара-маляра Михайла знаходимо синоптичні паралельні місця основних подій, пов’язаних з народженням Пересопницького євангелія, що додає основній оповіді ефекту стереоскопічності, зумовлює ретардацію, яка підсилює сяйво фокусу авторського тексту — унікальної пересопницької пам’ятки-шедевру.
Роман «Шестиднев» має ще другу назву за традиціями прадавньої літератури — «Корона дому Острозького». Твір написаний у формі ірреальних сповідальних монологів князя Костянтина Василя Острозького перед художником, який змальовує лик князя і подумки час від часу коментує почуте (або побачене в прощальному погляді), наводячи (подумки) свої контраргументи, оперуючи іншою аксіологічною парадигмою. Мемуари будь-якої визначної історичної особи завше претендуватимуть на монументалізм, однак Петро Кралюк радше постає майстром «пунктирного» монументалізму, а відтак чесність з собою князя призводить до величини (величання) з багатьма невідомими. В його особі бачимо еліту, що втратила лідерські інтенції, за інерцією князь ще зробив чимало корисного для роду, не забував і потреби народу, але політична круговерть епохи впевнено відсувала його на маргінеси історії, де міліють можливості, і — найголовніше — бажання. Але чи можемо ми, нащадки, кинути камінь в його бік? Що ми знаємо про його надзусилля і терзання? Симптоматично, що на портреті князя Острозького з часом зникла корона Дому, натомість з’явились золоті монети. Чи то була воля підступного сина Януша, що прийняв католицтво, чи то справжня оцінка діяльності князя історією?.. А корону-реліквію, змальовану малярем, той сам і виніс у суєті навколо покійника-князя за межі замку. Метафора більш, ніж виразна: слава можновладців — це територія інтерпретацій і міфотворень, поле змагань митців і науковців. І кожний зазвичай вибирає той варіант сильветки славетних, що ближчий психотипу і світоглядним домінантам реципієнта.
«Перлом многоцінним» трудів Костянтина Василя Острозького стала Острозька академія, яка зібрала вчених мужів задля плекання молоді во славу рідного краю. Слушно додати, що за життя свого засновника академія, якою були вражені сучасники, почала занепадати — свічка, що несподівано палко освітила темряву, згасала поряд з немічним тілом старого князя. Її спудеї розносили іскри — хто скільки зміг. Однак в межах академії була створена неопалима купина нашої культури — Острозька Біблія, перше друковане видання книг Святого Письма церковнослов’янською мовою. Сюжетна лінія, що розповідає про видавця Івана Федорова та роль у здійсненні цього проекту князя Острозького, є однією з найвагоміших у плетениці спогадів, яка з бароковою орнаментальністю струменіє у романі «Шестиднев».
Повість «Лицар і смерть» — ще одна спроба збагачення сучасних жанрових модифікацій в історичній прозі. Петро Кралюк позначає твір як «дума», що присвячена гетьману Петру Конашевичу-Сагайдачному. Хронологічно описані автором події окреслені кількома днями — від звістки про смерть гетьмана до його похорону. За дорученням владики ректор Київської братської школи Касіян Сакович береться написати вірші похвальнії на погреб. Взяти історію народження твору, що нині вважається кращим в українській літературі початку ХVII ст., за сюжет повісті у добу постмодернізму — ризикований вибір письменника. Та Петро Кралюк, серйозний, компетентний дослідник, зумів з легкістю перетворитись у художника, наповнити скупі факти, що дійшли до наших днів, кров’ю і плоттю, не вдаючись до спекуляції сексуальними сценами, мода на які дещо примітивізує численні спроби художньої оцінки минувшини сучасними письменниками. Касіян Сакович розуміє, що життя — театр, але він віддає належне тим особистостям, котрі яскраво виконали свою роль — до останку (гетьману), міркує про нього як про людину і державного мужа, на які чомусь українська земля виявилась не вельми родюча. Разом з тим Сакович, який більш органічним видається в іпостасі мислителя чи волоцюги, сумлінно виконує своє завдання панегірикописця, залучивши до справи і спудеїв-братчиків. Дидаскал Сакович — психолог і аналітик, він добре знає своїх учнів, вважає за необхідне для їхнього блага бути суворим і вимогливим. Педагогічний пласт повісті рясніє надзвичайно живими, психологічно наснаженими картинками, мабуть, далася взнаки багаторічна викладацька практика Кралюка. Але його герой Сакович — це не лише ретельний дидакт, він відчуває слово, певен, що воно — альфа і омега, адже слово торує шлях непересічної людини у безсмертя. І тому у фіналі поет відчуває стриману радість від того, що своєю працею — працею homo scribens — разом зі своїми братчиками він заклав початок цього шляху.
Якщо дума про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного є художньою версією історії написання хрестоматійного твору української літератури, то у наступній повісті «Діоптра» інтрига побудована навколо тексту-фантому. «Діоптра, або Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, але й інших, подорожуючи в часі та просторі» — назва твору, написаного нібито Мелетієм Смотрицьким в останні роки життя. Події повісті розгортаються у двох часових площинах. У одній з них — історичній — автор кидає світло на труди і рефлексії відомих діячів української культури Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Кирила Транквіліона-Ставровецького. У другій — сьогоденній — перетинаються стосунки дослідників давньої літератури, краєзнавців-колекціонерів і шахраїв, що наживаються на старожитностях. Характерно, що героїв-сучасників з визначними постатями минулого об’єднують імена: Максим (світське ім’я Смотрицького), Калістрат (світське ім’я Саковича), Кирило. Доволі стрімкі і заплутані перипетії повісті «Діоптра» завершуються відкритим фіналом. Власне, припущення щодо наявності ще однієї праці Смотрицького знаходить підтвердження, в руках оповідача навіть опиняється ключ до сейфу-схованки, але місцезнаходження останнього залишилося утаємниченою terra inkognita. Доля оптимізму наприкінці низки пригод зростає ще і тому, що один з героїв (Максим) ціною життя завадить афері, у результаті якої безцінний національний рукопис міг би опинитись у темних схронах гендлярів антикваріатом за межами України.
Завершує книгу «Синопсис» повість «Віднайдення раю». У ній вбачаємо елементи різних жанрових модифікацій: численні епізоди, що нагадують містерії, багатолюдність візій фантасмагорій, фрагменти біографічної прози тощо. Однак насамперед впадає в око структура тревелогу: головний герой, від імені якого ведеться розповідь, постійно перебуває в русі, вирушаючи в дорогу то за покликом інтуїтивних особистих імпульсів, то відгукуючись на несподівані запрошення. Луцьк, Володимир-Волинський, невеликі села над Світязем, білоруське Полісся, Варшава... Різноманітні маршрути для нього — це книга, код якої читає, спираючись на обширну краєзнавчу ерудицію. Окрім того, допитливий наратор знаходить у цих «розкритих книгах» нескінченну шеренгу «білих плям», які прагне заповнити. Його турбує, що багатьох непересічних земляків ми цураємось, деякими з них пишаємось, але насправді небагато знаємо про них, про окремих — обмаль, а про деяких зовсім забули, принаймні, не шануємо, хоч вони варті того — «...А онуки! Їм байдуже...». Один з персонажів цього густонаселеного тексту якраз є той, хто небайдужий. Іван, навіть опинившись перед лицем смерті, продовжує писати свою книгу. Серед епізодичних героїв «Віднайдення раю» — літописець-чернець Федорець, що описав смерть князя Володимира Васильковича і безліч інших важливих миттєвостей потоку подій. Його житіє світлими нотами пронизує всю строкату партитуру тревелогу Петра Кралюка і по суті стає кодою скрипторського пафосу усієї книги.
«Синопсис» імпонує голосом автора — голосом людини культури, що не впадає у фанатизм вірянина, а, з іншого боку, далекої від суцільного іронічного «апофігізму» постмодерного штибу. Приваблює дослідницьке вміння створювати спектральне нашарування в зображенні одного й того самого явища. Аксіологія письменника, безперечно, україноцентрична, причому ця риса подекуди видається аж надто випуклою, але безпристрасний художник навряд чи кого-небудь зацікавить. Натомість стиль Петра Кралюка — строгий, пунктирний, і на цьому тлі у кульмінаційних моментах прості й точні слова раптом вражають своєю сугестією, як-от: «Вивели Наливая — замученого, скатованого. Набрав він у груди повітря. Яке воно чисте, добре! Його би пити й пити» (с. 318); «І ось — Біблія готова. Ще пахне друкарською фарбою. Наче новоспечена хлібина» (с. 269).
Петро Кралюк у своїй творчості не лише пропонує пірнути у світ історичних осіб, слідами яких він ходить щодня, мешкаючи в музейному Острозі. Йому важить реально збагатити національну пам’ять культури, про необхідність якої ми часто говоримо надто декларативно. З вуст його героїв по-іншому сприймаєш засторогу: «...може, ми такі недолугі, бо не цінуємо предтеч своїх, швидко про них забуваємо (пам’ять-бо в нас коротка), і здається нам та сусідам нашим, що ми мало варті...» (c. 375).
...Закриваєш фоліант «Синопсис» з певністю трагічного оптиміста, генетичну кодифікацію якого оновив Петро Кралюк: «Наші люди виживуть, — ніби чую голос Івана. — Бо мають своє» (c. 680).
_________________________________________________________________________________________________________________________
- Інкуна́були (від лат. incunabula – колиска, початок) – рідкісні видання, що були важливим етапом початків книгодрукування в Європі (до XVI cт.), дуже схожі до рукописних книг.
- Леся Українка. Оповідання «А все-таки прийди».
- Іди зі мною (з лат.)
- Лист Т. Г. Шевченка до М. А. Цертелєва від 23.09.1844 р.
