«Йдучи з цього життя, не забирай із собою органи. Вони потрібні тут», — це була одна з тез, які висвітлив екс-заступник міністра охорони здоров’я, заступник директора Національного інституту хірургії та трансплантології ім. Шалімова Руслан Салютін в рамках проведення лекції на тему «Трансплантологія в Україні: сучасне і майбутнє». Захід проходив для студентів Острозької академії 21 квітня.
Перші відомості про трансплантацію зустрічаються в давньоєгипетських трактатах: це були повідомлення про химер. Ще в IV столітті у китайському літописі описується пересадка серця солдату. А ключові питання, що стосуються посмертного донорства вперше на літературному рівні були висвітленні у фільмі «Франкенштейн».
Цікавим є і той факт, що саме українці є родоначальниками клінічної трансплантації. Адже в 1933-ому році наш співвітчизник вперше у світовій практиці пересадив жінці нирку від трупного донора. Орган почав функціонувати.
В 70-80-х рр. минулого століття почались активні організаційні, наукові та методичні роботи, які сприяли формуванню центрів трансплантації в ключових містах України. В 90-х рр. доволі активно розвивалась вітчизняна трансплантація. В 1994-ому році було вперше трансплантовано печінку, в 2001-ому — вперше пересаджено серце, цього ж року провели і таку складну операцію, як пересадку печінки від живого донора. Проте нині кількість трансплантацій в Україні дуже низька.
«Відомо, що кожного року близько 5 000 українців потребують трансплантацій органів: нирок, серця, печінки, легенів. Щодо низької кількості подібних операцій в Україні, то вона зумовлена, перш за все, недостатньою кількістю донорів. 60% трансплантацій у світі відбувається завдяки посмертному донорству, рівень якого в Україні є надзвичайно низьким, особливо, якщо порівнювати з європейськими країнами»,
Білорусь, Пакистан, Індія, США, Ізраїль — лише деякі країни, куди їдуть наші громадяни, які потребують трансплантації органів. Вони таким чином витрачають в декілька разів більше коштів, аніж могли б витратити, якби проходили курс лікування в Україні. Наприклад, трансплантація рогівки в Білорусі 3-4 тисячі доларів, в той час, як її собівартість в Україні становить 1 тисячу доларів. Тобто ми фінансуємо систему охорони здоров’я інших країн, розвиваючи таке явище, як медичний туризм.
«Важливо розуміти, що трансплантація — це шанс на справжнє життя. Людина, якій провели таку операцію нічим не відрізняється від інших, окрім того, що повинна приймати деякі препарати до кінця життя. Окремі захворювання, наприклад, цукровий діабет або ж навіть ГРЗ, можуть призвести до того, що людина буде прикута до апарату, який замінюватиме нефункціонуючий орган. Апаратний гемодіаліз не тільки дорого коштує, а й вимагає від людини постійного перебування біля апарату, що унеможливлює для неї нормальне існування у соціумі, можливість вільного пересування та повноцінного життя»,
Також звучали думки про те, що кожен з нас є не тільки потенційним донором органів, а й потенційним реципієнтом. Говорили про необхідність реформування не законів, а системи, адже проблема саме в ній. Щодо прірви між наукою та практикою у медицині, то її не буде тоді, коли бізнесмени будуть вкладати в розвиток інфраструктури, в науковий потенціал. Це сприятиме зникненню такого явища, як «відтік мізків». Тоді, коли буде достатнє фінансове забезпечення — легше буде досягнути і вагомих результатів у розвитку медичної сфери.
Справді, життя після трансплантації — це як нове народження. Варто згадати, що свого часу пан Руслан «подарував» шанс на повноцінне життя викладачеві економічного факультету Острозької академії Юлії Харчук. Як знак подяки та шани ректор Острозької академії Ігор Пасічник нагородив Руслана Салютіна однією зі ста срібних медалей «Князь Василь-Костянтин Острозький».
«Щиро дякую Вам, Руслане Вікторовичу, за неоціненну допомогу при вирішенні ситуації, яка для мене ще два роки тому здавалася безвихідною. Проблема, що не давала мені спокою впродовж 7 років, вирішилася Вами менше, ніж за 1 місяць. Ви надзвичайно вчасно з’явилися на моєму життєвому шляху. Я та моя родина безмежно вдячні Богу, Вам та нашому ректору, доктору психологічних наук, професору, герою України Ігорю Демидовичу Пасічнику, який з батьківською любов’ю турбується про кожного із нашого академічного колективу. Ви та першокласні спеціалісти Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М. М. Амосова під мудрим керівництвом доктора медичних наук, професора, заслуженого лікаря України Лазоришинця Василя Васильовича надали мені шанс оптимістичніше дивитися на життя і в котре підтвердити те, що життя — неоціненний диво-скарб»,
