«Один з найвідоміших публіцистів в Україні, головний редактор проекту „Історична правда“, людина, яка дуже багато уваги приділяє розвитку журналістики в Україні, зокрема є викладачем в Українському католицькому університеті, а також — в Києво-Могилянській школі Піару, дуже цікава особистість»,
«Звичайно, історія цензури, заборони літератури і спроб її заборони — це тисячі різних сторінок і годин, яких можна для цього присвятити. На Близькому Сході в період розквіту Римської імперії римські прокуратори закривали рота свободолюбивим громадянам і одному з них, який називав себе Ісусом. Це був тогочасний прояв політичних репресій. Якщо розглядати період Середньовіччя, то вольнолюбиві люди намагалися організовувати виступи, збори, а офіційним цензором була Церква. Далі був час радянського, німецького, китайського тоталітаризму, про який ми не завжди згадуємо. Здебільшого сфокусуюся на радянському досвіді, адже покоління наше, тобто уже ваших батьків, це — вихідці з радянської шинелі і ми маємо вивчати цю спадщину»,
«В СРСР була спеціальна установа, вивіску якої ви не побачите. Чисто радянська історія, коли існує цензурний орган, який фактично є урядовим, але такого напису ви не побачите. Назва такої установи — ГлавЛит — уповноважений державний орган, представники якого мали читати усі друковані тексти, які виходили в Радянському Союзі. Не важливо, чи це газета, чи це оголошення — в куточку кожного папірця був код цензора. Тобто кожен документ, який друкувався в офіційній друкарні, проходив через цензора. Будь-які тексти: від шкільного зошита до заводської багатотиражки. Ця практика де-факто тривала до 90-х років, коли Україна вже була незалежна»,
Публіцист зазначає, що в Радянському союзі була популярна техніка написання у «шухляду»: люди писали тексти (здебільшого, літературні) і нікуди їх не відправляли, бо знали, що цей текст не зможе вийти ніколи. Просто писали і клали «в стіл». Прийшли інші часи і література 25-30 років тому сформувалася оцими «шухлядами» і текстами, які повернулися з-за кордону представниками української діаспори. Саме це створило образ думки людей, які виростали на ще вчора недоступних текстах.
«Переходимо до того, що звалося „СамВидав“. Це слово інтернаціональне, в більшості народів світу воно звучить як „СамИздат“, бо має російське походження. Декілька націй, зокрема українці і поляки, виробили свої терміни на пояснення цього явища. В українців це „самвидав“ (і це не калька, а оригінальний термін), а у поляків це — „паралельний обіг“: перший — це офіційна преса, а другий — той, що діяв паралельно з офіційною системою»,
«Нас часто звинувачують у тому, що українці вважають себе меншовартісними в порівнянні з росіянами, так званими нашими „меншими братами“. До речі, це робилося тонкими методами, які теж треба досліджувати. Це мало відбуватися на підсвідомості, що ми від росіян у всьому молодші»,
Лектор запевняє, що «журналіст в усі часи має бути готовий до того, що треба буде вибирати: чи ти продовжиш описувати дійсність, чи ти мусиш якось прогнутись, стати «підставкою під мікрофон» і виконувати забаганку власника, фактично відступити від місії журналіста — розповідати людям те, що відбувається.
«Ми ще не знаємо, чи нам це потрібно, а журналіст уже має про це розповісти. У цьому сенсі у нас проблеми»,
«Вахтанг Кіпіані — один із небагатьох, який займається якісною журналістикою. Приємно, що фінальний акцент у своєму спічі Вахтанг зробив на заклику студентів читати такі якісні видання, як „День“, „Дзеркало тижня“, „Українська правда“ тощо. Як на мене, справжнім професіоналом своєї справи можна стати, якщо орієнтуватися на пресу, яка уже завоювала високий авторитет у сучасному медіапросторі»,
Впродовж заходу лектор демонстрував присутнім зразки тогочасної преси і вирізки з неї.
«Я намагаюся згадати, відколи ми з Вахтангом знайомі. Певно, то ще з тих 90-х років. Я слідкую за його творчістю, читаю його публікації. Я певен, що він робить величезну роботу. Я був в його Музеї Преси, там є неймовірна кількість усього такого цікавого. Це важливо — збирати історію преси. Це — частина історії України»,
