Цього року 11 листопада виповнилося 500 років з дня народження Станіслава Оріховського. Про цього письменника й діяча не дуже добре знають в Україні. Хоча не можна сказати, що про нього геть забули. Є статті про Оріховського і про його творчість у наукових виданнях, є навіть видана в Україні монографія. Найбільш знані твори письменника були перекладені й опубліковані українською мовою (писав він переважно латинською мовою). Зрештою, чимало інформації про нього є в Інтернеті.
Але про Оріховського майже нічого не говориться в підручниках. Якщо і зустрічаються згадки про цього мислителя — то здебільшого фрагментарні. Твори його широко не вивчаються в навчальних курсах. То звідки пересічному українцеві знати про Оріховського?
Хоча Оріховський для нас, здавалось би, мав бути цікавим. Адже це — один із видатних діячів європейської культури, який при цьому постійно підкреслював свою українськість.
Станіслав Оріховський (1513-1566) народився на Перемишлянщині в змішаній польсько-українській родині. Його батько був польським шляхтичем, мати походила з родини православного священика. Оріховський отримав прекрасну освіту за кордоном (у Австрії, Німеччині та Італії). Був одним із улюблених учнів Мартіна Лютера, хоча залишився католиком. Добре володів латинською мовою. Його латиномовні твори вважалися зразковими, а самого їхнього автора навіть іменували «рутенським Демосфеном».
Оріховський, повернувшись після довготривалого навчання за кордоном на батьківщину, прийняв сан католицького священика. Однак наслідуючи свого вчителя Мартіна Лютера та деяких інших реформаторів, заявив, що целібат (безшлюбність духовенства) є річчю ненормальною, і одружився. Цей вчинок викликав у Польському королівстві велике збурення, а сам Оріховський дискутував з представниками католицького кліру і навіть з римським папою.
У творах письменник постійно вказував на своє руське походження, на те, що його предки по лінії матері були русинами-українцями, що живе він на Русі, в руському місті Перемишлі, що Русь, а не якась інша земля є для нього вітчизною (у той час термін Русь був етнонімом українців). При цьому Русь для Оріховського не лише територіальне, а й етно-культурне поняття. Він пише про хрещення Володимира як важливий елемент руської історичної пам’яті, стає на захист православ’я, вважаючи його не гіршим, а то й кращим католицького віровчення. Навіть у листі до римського папи, демонструючи свою руську ідентичність та свій руський патріотизм, веде мову про переваги православ’я над католицизмом: «Родом я із скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому що Руссія, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії. Праворуч від неї — Дакія, ліворуч — Польща. Навпроти знаходиться Угорщина, а позаду — до схід сонця — простягається Скіфія. Цей народ тримається релігії грецького обряду, бо визнав Христа ще десь 600 років тому. Латинські науки пізнав нерано, тому що до латинського обряду мав крайню відразу. Серед інших причин є дві найголовніші. Перша — що у латинців Бог славиться чужою народові мовою; а друга — що жерцям у латинців не дозволено мати дружин і вони живуть безчесно. А оскільки ті ні „амінь“ зверх незрозумілої проповіді жерця не могли сказати, ні про численні ганебні вчинки латинських жерців відверто заявити, мої земляки не захотіли мати справу з латинцями й прийняли грецький обряд, який давав змогу рутенцям і Бога славити батьківською мовою, і жерцям одружуватися».
Показовою є його праця «Хрещення в русинів» (1544). У посвяті цього твору Оріховський говорить про необхідність установити згоду між різними віровизнаннями й пропонує почати цю справу зі знищення релігійних пересудів щодо православних. Вважає, ніби немає значних розходжень між віруваннями католиків та православних (навіть у такому питанні, як сходження Святого Духу, яке викликало суперечки між адептами цих двох конфесій). Дехто з авторів ладний вбачати в особі Оріховського одного з предтеч Берестейської унії. Насправді, це не зовсім так. Він, як і багато інших ренесансних мислителів, не надавав особливого значення конфесійним відмінностям — як обрядовим, так і віросповідальним. Вважав, що між християнами має бути досягнуте взаєморозуміння. При цьому кожна конфесія має право зберігати свої особливості. Наприклад, письменник у творі «Хрещення в русинів» та інших творах, ведучи дискусію з католицькими ортодоксами й римським папою щодо потрібності целібату, апелював до православних традицій, вбачаючи в них цінність.
Важливе місце в творчості Оріховського займало питання захисту українських земель від татарських і турецьких нападників. Ця проблема, певно, була найголовнішою для тогочасної України. Чимало різних авторів ХVІ ст. зверталися до цієї проблеми. Ось як письменник емоційно говорить про неї: «...люд у Русі нещасний гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон; немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах чоловіків, молодь пов’язано і забрано разом з реманентом і худобою, так що нема чим і землю обробити».
Оріховський написав дві промови «Про турецьку загрозу» (1543, 1544), де йшлося про небезпеку з боку турків для Польської держави, в т.ч. й українських земель. Боротьбу з турками письменник розглядав як вияв широкого цивілізаційного конфлікту — між «вільною» Європою та «невільним» мусульманським Сходом. Він звертав увагу на те, що в Польщі, інших європейських країнах існує свобода (звісно, для вільних представників шляхетського стану). Щодо Туреччини, яка є символом «Сходу», то в ній панує деспотизм, де влада володаря — все, а підданих мають за ніщо. Наприклад, характеризуючи владу турецького султана, Оріховський пише: «За такого володаря, який має необмежене право карати і милувати, не будуть належати тобі ані поле, ані товар, не будуть твоїми ані жінка, ні діти. Такий володар буде повним господарем і життя, і смерті твоєї; не на основі права, а з допомогою палиці, тюрми, ланцюга і канчука привчить тебе до всіх своїх пороків».
Також тема захисту українських земель від турецьких і татарських нападників звучала в «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу» (1543). У названому політичному трактаті автор закликав короля їхати на руські, власне українські, землі і захищати їх від чужоземців: «Передусім прямуй у Русь, мешканці якої зазнають нападів численних ворогів. Прийди у цю провінцію, Августе, оглянь її укріплення, захисти слабкі місця фортець, набудуй міцних побільше. Покажи себе королем, який може прогнати від нас скіфів, волохів і турків». У іншому місці закликає: «Отже, будь мужем сильним, твердим, сарматом непереможним і, полишивши машкари або галлам, або зманіженим італійцям, їдь до гімназії справжньої доблесті — у Русь. Там ти матимеш усе потрібне, бо житимеш серед труднощів і страху — двох найкращих учителів юності...» Він навіть закликає покинути столичні міста королівства Польського й Великого князівства Литовського, тобто Краків і Вільно, й осісти на українських землях. При бажанні це можна зрозуміти так, що письменник пропонував перенести столицю на Русь, тобто українські землі. Звісно, такі напучення, особливо для короля Сигізмунда Августа, який не відрізнявся войовничістю, виглядали утопічно. І все ж вони засвідчували глибокий український (русинський) патріотизм Оріховського.
Оріховському належить низка творів переважно публіцистичного характеру, де він піднімає актуальні на той час питання державного устрою, У них розглядає державу як світську інституцію, котра діє завдяки домовленостям між суспільними й політичними силами. Причиною появи держави та підставою для її функціонування вважав потребу взаємної допомоги між людьми. Щастя народу трактував як найвище право, а державу розглядав як зібрання громадян, поєднаних спільною вигодою та узгодженим правом, яке повинно панувати в цивілізованій країні. Зрозуміло, в цих поглядах відчувався вплив такого авторитета для західноєвропейської політичної думки, як Аристотель.
Однак Оріховський не належав до числа авторів, які сліпо йшли за Аристотелем. У його особі маємо одного з перших новочасних теоретиків природного права. Власне, під природним правом він розумів життя в злагоді із законами природи, що гарантує мир і спокій у державі. Підставою природного права вважав власність, а зазіхання на неї розглядав як причину чвар, насильства, зради і т.д. Кожен громадянин держави має отримати те, що йому належить по праву: спокій, свободу, можливість виконувати свою роль і призначення. Цікаво, що свободу він тісно пов’язує з верховенством права: «...справжню свободу, — пише Оріховський, — породжує такий лад, коли всі підпорядковуються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою, гідністю і однаково вільні».
Відсутність або свідоме порушення цього розглядалося ним як вияв тиранії чи навіть деспотизму. При цьому він, наприклад, звертає увагу на моральну деградацію тиранічного режиму: «За тиранії при розподілі посад мають значення гроші, улесливість; мають значення бенкети, учти й блуд, а особливо підлабузництво, на якому всяка тиранія тримається. Тиранам здається, що саме в цьому суть життя і що саме це сприяє їхньому добробуту й задоволенню нестримного бажання».
Права, вважав Оріховський, повинен дотримуватися й король; закон — однаковий для всіх. У «Напученні польському королеві Сигізмунду Августу» мислитель багато говорить про це. Державна функція короля, вважав він, полягає в тому, щоб бути «сторожем» — передусім сторожем законів:"...король — вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнув на віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон велить«.
Посада короля є виборною і король має дотримуватися законів та домовленостей зі своїми виборцями: «...король вибирається для держави, а не держава існує задля короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля. Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля».
Оріховський малює образ ідеального монарха. Це розумна, освічена людина, яка шанує закони, прислухається до порад сенату, «вибирає собі у спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і завдяки їх авторитету, порадам й помислам оберігає республіку і під час війни, і в мирний час». Король, судячи з міркувань Оріховського, ніби має реалізовувати Платонівську концепцію ідеальної держави. «Отож, — радить письменник Сигізмунду Августу, — підбирай для себе людей не за титулами, а дивись на їхні справи, які справляють осягненню найвищих посад у твоїй державі. Таких людей удавнину називали філософами, бо вони давали королям такі знання, які потрібні були для правління і поради, яких люди дослухалися в житті».
Ще одне завдання короля — дбати про благо підданих своєї держави, а особливо турбуватися про їхню освіченість. Тому він пропонує закладати школи, гімназії. Зокрема, з цього приводу дає такі напучення Сигізмунду Августу: «Йдеться про школи й гімназії, оселі правдивої мудрості у державі. Де їх нема — засновуй, де занепали — відновлюй. Хай навчається там зростаюча молодь тієї держави гуманності й мудрості. Таким чином, твої підлеглі ще з дитинства навчаться й справу добре вести, і тебе, мудрого правителя, слухатись. Бо якщо ти лише простим способом (законом і покарою тобто) будеш спонукати своїх громадян до доблесті, це буде так само, якби хтось під загрозою кари змушував влучати в ціль людину, яку ніколи не вчили метати списа». Тобто освіта розглядалася як важливий елемент функціонування вільної цивілізованої держави.
Король Оріховського це не монарх у середньовічному розумінні, який ототожнює своє «я» та державу, а, радше, президент країни, що перебуває на службі своїх громадян. Фактично мислитель пропонував модель президентської держави, в якій найвища посадова особа (у даному випадку іменована королем) стає «гарантом права». Подібні погляди на верховенство права в державі з часом були прийняті європейською думкою, заклавши основи концепції «правової держави». Ці погляди лягли в основу першої чинної американської конституції, а також конституцій європейських держав.
Творячи модель «ідеальної держави», Оріховський виходив з реалій тодішнього Польського королівства, а також напрацювань ренесансної думки. В обґрунтуванні своїх поглядів посилався на античних авторів, передусім на Платона й Аристотеля. Водночас створена ним модель держави — це вже держава модерного типу з верховенством закону, обмеженням владного свавілля і т.д.
Про твори Оріховського, його погляди знали інтелектуали не лише на Заході, де він свого часу користувався чималою популярністю, а й мислителі, яких ми відносимо до української культурної традиції. Про нього згадує український письменник Захарія Копистенський у творі «Палінодія». Правда, сприйняття українськими інтелектуалами творчості Оріховського було дещо одностороннє й поверхове. Вони, як правило, звертали увагу не на погляди мислителя щодо держави, а на захист ним православних традицій і на його дискусію з римським папою.
500-ліття з дня народження Оріховського не було широко відзначене в Україні. А шкода... Адже це могло б стати демонстрацією нашої європейськості.
