Січневе повстання 1863–1864 рр. у польській історіографії розглядається передусім як факт польської історії. А на той факт, що це повстання мало стосунок до української історії, практично не звертається уваги. На жаль, те саме можемо сказати про історіографію українську. Однак неупереджений аналіз фактів дає підстави твердити, що Січневе повстання стало важливим чинником, який справив помітний вплив і на український національний рух, і на українську культуру.
Як відомо, організатори повстання розраховували на підтримку своєї акції народів, які колись входили до складу Речі Посполитої — українців, білорусів, литовців. У програмі Центрального Національного комітету, який став організаційним центром повстання, зазначалося, що він прагне відновленню Речі Посполитої в кордонах 1772 р., залишаючи за народами, які в ній проживали, повну свободу бути в союзі з Польщею або розпорядитися собою згідно з їхньою власною волею. Тобто в майбутньому українцям, білорусам та литовцям обіцяли дозволити реалізувати своє право на самовизначення. Щоправда, така обіцянка (до того ж, сформульована в туманній формі) не викликала особливого ентузіазму в представників цих народів. І все ж, певна підтримка повстання з їхнього боку була.
Окремі представники українства взяли участь як у підготовці, так і в самому проведенні повстання. Серед військових російської армії, розміщених на теренах Королівства Польського, яке було складовою частиною Російської імперії, українці брали активну участь у творенні підпільних структур, які співпрацювали з польськими повстанцями. Ще до початку повстання, 28 червня 1862 р., було розстріляно три офіцера за таку антидержавну діяльність. Серед них був українець Петро Сливицький. Таємну революційну організацію «Комітет російських офіцерів у Польщі», яка підтримала повстанців, 1861 р. створив та очолив штабс-капітан Андрій Потебня, який був українцем за походженням, рідним братом відомого українського мовознавця Олександра Потебні. 27 червня 1862 р. він вчинив замах на намісника в Польщі. Після цього перейшов на нелегальне становище. Брав безпосередню участь у Січневому повстанні, загинув у бою з царськими військами 4 березня 1863 р.
Повстання набуло поширення на деяких українських етнічних територіях, які належали до складу Королівства Польського. Зокрема, це стосується південного Підляшшя, населеного переважно українцями.
Та все ж, попри певну участь українців у Січневому повстанні, представники їхньої культурної еліти, зокрема, колишні члени Кирило-Мефодіївського братства, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, загалом стримано поставилися до нього. На це було чимало причин — негативні стереотипи в середовищі українців щодо поляків, невизначеність керівників повстання щодо вирішення українського питання, жорсткий контроль за діячами українського національного руху з боку урядових структур.
Але, незважаючи на стриману позицію українських діячів, Січневе повстання викликало хвилю репресій проти них. Царський уряд, який мав проблеми з польським національним рухом, зрозуміло, не хотів мати таких проблем з українським рухом. У зв’язку з цим було ухвалено Валуєвський циркуляр. У цьому документі, який з’явився в розпал повстання, йшлося, що ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може, що наріччя, яким розмовляє люд у Малоросії, — це та ж російська мова, щоправда «зіпсована впливом на неї Польщі». У циркулярі також констатувалося: «Загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, що складається для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова». Розвиток української літературної мови трактується як небажане й політично шкідливе явище. І в цьому контексті робиться така заява: «Явище це тим більше прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм зобов’язане своїм походженням, судячи за рукописами, які надходили до цензури, і по тому, що більша частина малоросійських творів дійсно надходить від поляків». Тобто, розвиток української літературної мови, пов’язаний із українським національним рухом, трактувався як польська інтрига, що мала бути ліквідована.
Звісно, в твердженнях Валуєвського циркуляру, ніби творення української літературної мови інспіроване поляками, є перебільшенням, намаганням видавати бажане за дійсне.
Спроби Миколи Костомарова переконати високих царських чинів, що українські діячі не мають ніяких антиурядових намірів, нічого не дали. Він спрямував листа на адресу міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, де піддав критиці його циркуляр, а також мав зустріч із цим високим чиновником 28 липня 1863 р. Однак це нічого не дало. Циркуляр так і не був скасований.
Цей документ не став офіційним державним актом. Він радше мав підзаконний і рекомендаційний характер. У царській Росії закони скріплювалися підписом імператора, оскільки його воля вважалася джерелом законотворчості. Циркуляр же був підписаний міністром.
Вказаним документом передусім мали керуватися цензори, які давали дозвіл на випуск друкованої продукції. Оскільки в ньому чітко зазначалося, що ніякої української мови немає і що вона є штучним породженням поляків, то цензори часто відмовляли у виданні книг цією мовою. Так, якщо в 1860–1863 рр. в царській Росії вийшло 114 назв таких книг, то в 1864–1869 рр. — лише 24. Перестали діяти недільні школи, послабилася праця в громадах, її члени зазнали гонінь. Репресивні дії, викликані Валуєвським циркуляром, фактично деморалізували українських діячів культури.
Логічним продовженням Валуєвського циркуляру став Ємський указ 1876 р., підписаний імператором Олександром ІІ. Це вже був офіційний документ, яким заборонялося видання українською мовою (за винятком історичних документів та художніх творів). Також указ забороняв на цій мові ставити вистави й проводити вечори. І Валуєвський циркуляр, та Емський указ діяли до 1905 р. Вони стали сильним ударом по українській культурі.
Під впливом репресивних дій, пов’язаних з ухваленням Валуєвського циркуляру та Емського указу, українські діячі Центральної та Лівобережної України почали переносити свою діяльність на терени Галичини, де існували непогані можливості для розвитку українського руху і де можна було відносно вільно видавати літературу українською мовою. Завдячуючи цьому, вони зміцнили український рух у цьому краї, сприяли поборюванню популярного тут москвофільства. Не без їхнього впливу Галичина стала, умовно кажучи, «українським П’ємонтом».
Січневе, як і Листопадове, повстання стимулювало розвиток полонофобських настроїв у Російській імперії. В Україні ця полонофобія мала свою специфіку. Царизм сприяв культивуванню тут козацького міфу, надаючи йому антипольського спрямування. Показовою в цьому плані була історія створення відомої повісті «Тарас Бульба» Миколою Гоголем. Твір цей, що був написаний незадовго після Листопадового повстання, мав відверто антипольський характер. Його редагував особисто сам цар Микола І. Останній також надав чималу фінансову підтримку авторові «Тараса Бульби». Однак культивування козацького міфу мало небажані для самодержавства наслідки. Воно сприяло розвитку українського руху і національної свідомості. Так, твір «Тарас Бульба» став настільною книжкою українофілів. Показовим тут є вірш «Гоголю» Тараса Шевченка, де автор звертається до образів «Тараса Бульби», сприймаючи їх як «українську славу». Цікаво, що приводом для ухвалення Ємського указу став український переклад «Тараса Бульби», в якому слова «русскій» були замінені на «український». І тому наприкінці повісті, де говорилося про «русского царя», раптом з’явився «український цар». Це, звісно, було трактоване царськими чиновниками як український сепаратизм.
Після Січневого повстання в Україні почав активно культивуватися міф про Богдана Хмельницького як діяча, що зробив «добру справу», приєднавши Україну до Росії. Ще в 1860 р. у Києві був створений комітет, який мав на меті спорудження в місті пам’ятника Хмельницькому, на чолі з Михайлом Юзефовичем. До речі, Юзефович був одним із головних ініціаторів Ємського указу. Причому в нього українофобство органічно поєднувалося з полонофобством.
Січневе повстання, без сумніву, сприяло активізації роботи комітету по спорудженню пам’ятника Хмельницького. Під керівництвом Юзефовича скульптором Михайлом Мікешиним був створений проект пам’ятника, який мав антипольський і частково антиєврейський характер: кінь Хмельницького скидав польського шляхтича, єврея-орендаря та єзуїта зі скелі, перед якою малорос, червонорос, тобто галичанин, білорус та великорос слухали пісню сліпого кобзаря. А барельєфи п’єдестала зображували битву під Збаражем, Переяславську раду та сцену в’їзду козацького війська на чолі з Хмельницьким у Київ.
1870 р. почався збір коштів на пам’ятник Хмельницькому. Щоправда, зібраних грошей виявилося не досить. Проект пам’ятника спростили, з його проекту зникли польський шляхтич, єврей-орендар та інші, залишивши на постаменті одного Хмельницького, який гарцює на коні. Зрештою 1888 р. пам’ятник відкрили. Тоді на постаменті красувалися написи: «Волим под царя восточного, православного» та «Богдану Хмельницкому единая неделимая Россия».
У зазначений період в українській літературі з’являється чимало козакофільських творів, які, у зв’язку з Валуєвським циркуляром та Емським указом, друкувалися в Росії переважно російською мовою. Наприклад, це стосується частини історичних романів Данила Мордовця. 1897 р. побачив світ роман Михайла Старицького «Перед бурею», який став першою частиною великої трилогії «Богдан Хмельницький». Того ж року під такою назвою, як і трилогія, з’являється драма цього автора. Хмельницький поступово стає одним із головних героїв української історії.
Січневе повстання мало ще один серйозний наслідок для українського народу та української культури — ліквідацію греко-католицької (уніатської) церкви на Холмщині та південному Підляшші. Вірянами цієї церкви були українці. Сама ж церква об’єктивно допомагала їм зберігати українську ідентичність, служила завадою для русифікації.
Частина греко-католицького духовенства підтримала Січневе повстання. Наприклад, його учасником був син адміністратора Холмської уніатської єпархії. Південне Підляшшя, як уже йшлося, було одним із активніших повстанських регіонів. Дещо подібною була ситуація на Холмщині. Тому царизм поставив перед собою завдання ліквідувати греко-католицьку церкву на цих теренах.
Розпочався наступ на ченців-василіан як найбільш стійку частину цієї церкви, русифікувалося греко-католицьке шкільництво, здійснювався тиск на уніатське духовенство, зокрема ставилося питання про відмову від римо-католицьких елементів у греко-католицькому богослужінні. Щоправда, уніатські священнослужителі Холмщини й південного Підляшшя всіляко протидіяли цьому тиску. Останній холмський уніатський єпископ Михайло (Куземський) був проти переведення своїх вірян на православ’я. 1871 р. російська адміністрація усунула його з кафедри, і він змушений був покинути межі єпархії. Адміністратором Холмської єпархії призначили протоієрея Маркела Попеля, який ладний був служити російській владі.
На початках ліквідація греко-католицької церкви на Холмщині й південному Підляшші здійснювалася як процес «відновлення» православних традицій в уніатських церквах, а фактично як насадження тут російського православ’я. Передбачалося, що до початку 1874 р. завершиться остаточне очищення православних обрядів від латинських впливів. Це «відновлення» викликало різний супротив. Доходило навіть до кривавих ексцесів. У деяких селах (Дрелів, Пратулин) загинуло кілька селян, що захищали свої греко-католицькі храми.
18 лютого 1875 р. керівництво Хломської духовної консисторії на чолі з М. Попелем, не питаючись згоди парафіяльного духовенства, постановило скласти «Акт про возз’єднання Холмської греко-уніатської церкви з Російською православною церквою». Зрозуміло, що ініційований цей документ був російською адміністрацією. Насправді далеко не всі греко-католики, в тому числі й духовні особи, виявили бажання стати православними. Багато хто з них і далі дотримувалися уніатських традицій. Наслідком неприйняття греко-католиками Холмщини й південного Підляшшя російського православ’я став бойкот віруючих богослужінь у православних храмах, таємне сповідування уніатства, а то й перехід при нагоді до римо-католицизму. Не дивно, що 1905 р., коли в царській Росії проголошувалася свобода совісті й дозволялося відносно вільно змінювати свою конфесію, православні Холмщини й південного Підляшшя почали масово переходити з православ’я на римо-католицизм. Протягом 1905–1907 рр. таких виявилося понад 170 тисяч осіб. І це незважаючи на значні перепони, які чинила влада. Загалом кількість вірян Холмщини й південного Підляшшя, які змінили свою конфесію на римо-католицьку, становила близько 40 відсотків православних цього регіону. Політика православізації, яку здійснювала царська Росія в цьому регіоні, вела до втрати частиною українців Холмщини й південного Підляшшя своєї ідентичності. Прийнявши римо-католицизм, вони дедалі більше ідентифікували себе як поляків. Таким чином відбулася полонізація цих земель.
Загалом можемо зробити висновок, що Січневе повстання для українського руху та української культури мало непрості наслідки. Викликані ним репресії російського самодержавства вдарили не лише по поляках, а й по українцях, призвівши до величезних втрат для останніх.
