14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав Закон щодо створення Української Академії Наук. Першим президентом цієї інституції обрали академіка Володимира Вернадського. Про видатного вченого своїми думками принагідно поділився професор Острозької академії Петро Кралюк:
— Володимир Вернадський (1863-1945) відомий як натураліст, один із засновників гене-тичної мінералогії, геохімії, радіогео¬логії, засновник біогеохімії, вчення про біосферу та її перехід у ноосферу, те¬оретик науки, організатор і перший президент Української Академії Наук (УАН). Водночас знаний і як теоретик лібералізму та політичний діяч. Стояв біля витоків створення партії конституційних демократів (кадетів) у Росії. Його часто трактують як представника російської науки. Для цього, безперечно, є підстави, оскільки більшу частину свого життя В. Вернадський провів у Росії, був причетний до творення російської науки, культури. Однак він мав відношення до України, більше того — культурно та ментально був українцем, що знайшло відображення в його теоретичних розмірковуваннях, зокрема, в ученні про ноосферу.
Вважалося, що рід Вернадських походить від шляхтича Верни, який приєднався до козацького повстання під проводом Б. Хмельницького. Верни покозачилися й осіли на українських землях. Потім за часів царської Росії отримали дворянство. Батько В. Вернадського був знаним ученим-економістом, викладав у вищих навчальних закладах Москви й Петербурга. Мати походила з українського дворянського роду Костянтиновичів, доводилася племінницею М. Гулаку — одному з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства. Хоча В. Вернадський народився в Петербурзі, але його дитячі й частково юнацькі роки пройшли в Україні (1868-1876) — переважно в Харкові, куди його батько перевівся після хвороби й працював директором банку. Тут майбутній вчений мав можливість познайомитися з життям українського народу. Його шокував Емський указ 1876 р., що забороняв українське книгодрукування. За словами самого В. Вернадського, він зацікавився питаннями української літератури, шукав українські видання, зокрема, старі числа журналу «Основа».
Вищу освіту здобув у Петербурзькому університеті, закінчив фізико-математичний факультет. Початково займався проблемами мінералогії, був хранителем Мінералогічного кабінету, що існував при його альма матер. У 1888-1889 рр. перебував у науковому за-кордонному відрядженні, знайомився з досвідом роботи вчених Італії, Німеччини, Франції, інших країн. Від 1890 р. працював у Московському університеті, зробивши блискучу наукову кар’єру. У 1906 р. був обраний академіком Російської Академії Наук по кафедрі мінералогії. У 1911 р. переїхав до Пе¬тербурга, де став директором Геологічного та Мінералогічного акаде¬мічного музею.
В. Вернадський позитивно сприйняв Лютневу революцію 1917 р., став товаришем міністра народ¬ної освіти Тимчасового уряду. Після Жовтневої революції, не бажаючи мати справу з більшовиками, поїхав на Полта¬вщину, де в Шишаках (хутір Вер¬надских) займався питаннями біогеохімії. З другої половини 1918 р. оселився у Києві, в якому прожив близько півтора року. У цей період, коли в Україні утвердилася влада гетьмана П.Скоропадського, займався створенням Української академії наук, взявши за зразок академію Російську. 27 жовтня 1918 року його обрали першим «головою-президентом» УАН, яким він залишався до 1921 р. Будучи на цій посаді, В. Вернадський став засновником академічної біб¬ліотеки, Комісії з вивчення природних багатств України (1919 р.), першої у світі біогеохімічної лабораторії, організованої в Старосіллі. У період денікінської окупації Києва (восени 1919 р.), коли УАН виявилась фактично під забороною, дві¬чі відвідував ставку А. Денікіна у Ростові-на-Дону, доводячи доцільність існування УАН з огляду на державні інтереси Росії. Річ у тім, що В. Вернадський не належав до українських самостійників, а відсоював ідею федералізації Росії, вважаючи, що Україна має стати її частиною. Загалом у цей період вчений виявляв неприйняття українського самостійницького руху. Іноді складається враження, що він його просто лякав. Навіть у питаннях культурної самостійності українців В. Вернадський демонстрував украй обережну позицію, був категорично про ти відокремлення української культури від російської, виступав противником «насильницької українізації», яку ніби проводила Українська Народна Республіка.
Будучи блокований війною на півдні, вчений у 1920-1921 рр. працював ректором Таврійського університету в Сімферополі. Після цього повернувся до Петрограда й очолив з січня 1922 р. Радієвий інститут.
У 1922-1926 pp. В. Вернадський перебу¬вав у Па¬рижі, де читав лекції в Сорбонні. Тоді він видав свої праці «Геохімія» (1924 р.) та «Біосфера» (1926), в яких заклав основи вчення про ноосферу. Слухачами В. Вернадського в Сорбонні були французький математик й філософ-бергсоніанець Е. ле Руа і палеонтолог, геолог та філософ Тейяр де Шарден. Саме Е. ле Руа ввів поняття «ноосфера».
Незважаючи на «контрреволюційне минуле» В. Вернадського і його скептичне ставлення до радянської влади, ця влада все ж не репресувала вченого. Тут, очевидно, було кілька причин. По-перше, В. Вернадський був авторитетним ученим, відомим серед науковців світу. По-друге, він займався потрібними для влади науковими дослідженнями, що стосувалися використання сировинних ресурсів Радянського Союзу.
Окрім праць природничо-наукового характеру, В. Вернадський був автором також філософських творів. До таких, наприклад, варто віднести опубліковану в 1932 р. роботу «Проблема часу в сучасній нау¬ці». У ній розглядалися структуру, властивості простору і часу, ставилося питання про самостійний статус біологічного часу й простору. Робота відразу ж була розкритикована «філософами-марксистами» на чолі з М. Деборіним. У 1936-1938 рр. В. Вернадський написав роботу «Наукова думка як планетне явище». До філософських проблем вчений неодноразово звертався в різних своїх роботах, статтях, лекціях, зокрема, його цікавили проблеми логіки дослідної науки, співвідношення емпіричного й раціонального в науковому пізнанні, природа наукового світогляду, взаємозв’язок філософії й природознавства тощо. Відстоюючи науковий світогляд, В. Вернадський все ж не абсолютизував роль і значення науки, не відкидав участі в його формуванні інших форм духовного освоєння людиною світу. Зокрема, цінував філософію, етику, мистецтво. Важливе значення надавав релігійній формі свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання, пов’язане з чинниками вселюдськими й космічними.
Центральним у світогляді В. Вернадського є ідея переходу біосфери в ноосферу. Досліджуючи явище «живої речовини» як сукупності живих організмів, вчений показав, що ця «речовина» є носієм і виробником «біогеохімічної енергії». З появою в біосфері людини й, відповідно, людського суспільства виникла нова форма цієї енергії — «енергія людської культури» або «культурна біогеохімічна енергія». Тепер вона є геологічною силою і визначальним чинником у геологічній історії Землі. Власне, ця енергія веде до перетворення біосфери в ноосферу.
Передумовами появи ноосфери вчений вважав наступні моменти: розселення людини на всій планеті і її перемога в змаганні з іншими біологічними видами; розвиток всепланетарних засобів зв’язку; відкриття нових джерел енергії, зокрема, атомної, після чого діяльність людини стає важливою геологічною силою; перемога демократії та доступ до управління широких народних мас; все більш широке залучення людей до наукової діяльності.
Ноосфера трактувалася вченим не просто як біогеохімічне явище, але і як явище суспільне. Людство в умовах генезису ноосфери стає єдиним цілим і перебудовує біосферу в інтересах цього цілого, зокрема, розвиває засоби зв’язку та обміну, які сприяють економічному та інформаційному об’єднанню людей. При цьому вирішальну роль відіграє людський розум, наукова думка. «Наукова думка, — писав він, — охоплює всю планету, всі держави, що на ній розташовані. Повсюди створювались багаточисленні центри наукової думки й наукового пошуку. Це перша основна передумова переходу біосфери в ноосферу» (Вернадский В. Философские мысли натуралиста. — М., 1988. — С.500-501).
Вчення В. Вернадського має виражений антропологічний характер. Він наголошував, що мисляча люди¬на є «мірилом всього». Наука про при¬роду — це водночас наука про лю¬дину й навпаки.
Вчений вважав, що людина та Всесвіт знаходяться в органічній єдності, а з часів становлення людини в енергетиці біосфери землі починає діяти нова сила — людський розум та воля. Розум виступає як мислячий орган біосфери. Проте він не вписується ні в фізико-хімічну, ні в біологічну картину світу. Розум є силою космічного порядку, яка утворює навколо Землі особливу, «мислячу» оболонку (ноосферу). Важливою в цій концепції є ідея, що сама природа в ході еволюції доходить до потреб включити розум у свій розвиток.
У концепції В. Вернадського розум виступає як явище космічного порядку. Він здатний представляти самоорганізуючі засади Всесвіту на Землі. Завдяки розуму біохімічна енергія реалізовується не лише в чисто біологічному плані (шляхом розмноження організмів), а й через інформаційну та виробничу діяльність. Тому розум стає силою всесвітнього порядку, чинником переходу біосфери в ноосферу. При чому ноосфера, зародившись на Землі, має тенденцію до постійного розширення. Вона стає важливим елементом Всесвіту. У відповідності з цим зростає залежність останнього від розумової взаємодії людини з навколишнім світом.
Вчений також вважав, що остаточне оформлення ноосфери потребує суттєвих змін у сфері соціальній. Людство має усвідомити свою відповідальність за збереження життя на Землі. Зокрема, відмовитися від війн як засобу розв’язання спірних питань.
В. Вернадський виступав за організацію «правильного життя», яке передбачало максимальне розмноження людства, що, на думку вченого, сприятиме розвитку «енергії людської культури», а також набуття свободи мислячою людиною. У перспективі повинна постати «нова людина», що усвідомлюватиме свою відповідальність за долю Землі й за збереження «живого» Всесвіту.
У питаннях соціального розвитку вчений був оптимістом, іноді навіть утопістом. У «кадетський», «доноосферний» період В. Вернадський сповідував ідеї лібералізму й сподівався, що розумним шляхом легальної діяльності вдасться видозмінити Російську імперію. Остання має відмовитися від «спадку Івана Калити», коли інтереси народу розчиняються в інтересах держави та уряду, коли держава визнавалася тим благом, якому потрібно віддавати все; та й сама імперія може існувати лише розширяючись, культивуючи при цьому міліарну силу. Російська держава, на думку В. Вернадського, повинна стати державою для громадян, де уряд має бути поставлений громадянами й діяти під громадянським контролем. Також у нього були сподівання, що поступово губернії Росії отримуватимуть більше прав, що в перспективі приведе їх до «автономізації», перетворення в штати (подібно до американських). Відповідно, держава трансформується в федерацію. Саме в такому контексті українцям варто вирішувати свої проблеми.
Однак події 1917-1920 рр. аж ніяк не привели до втілення ідеалів лібералізму в Росії. Колишня імперія опинилася в хаосі воєнних протистоянь, національні околиці, в т.ч. Україна, заявили про свою незалежність. Це лякало В. Вернадського — він не очікував такого розвитку подій.
Якщо відкинути природничо-науковий аспект ноосферної теорії, а зосередитися на її соціально-політичній складовій, то можна говорити, що в певному сенсі є вона відповіддю на ті виклики, які були кинуті і Україні, й Російській імперії на початку ХХ ст.
В. Вернадський, розвиваючи свою ноосферну теорію, вважав, що розвиток технологій, базованих на розумі, призведе до покращення добробуту людей (до речі, тут можна протежити цікаві паралелі з утопічним романом В. Винниченка «Сонячна машина»). У політичній сфері, на його думку, утвердиться демократія. Також людство прийде до рівності людей, у т.ч. рівності рас та народів, а в міжнародних відносинах зникнуть війни. Незважаючи на певні «пророчі» моменти, суспільні аспекти ноосферної теорії виявилися переважно утопічними. Показово, що в кінці життя В. Вернадський спробував поєднати свою теорію з марксизмом. Заявляв, що ноосферне людство — це аналог Марксового «об’єднаного людства», яке свідомо контролює суспільно-історичний та природний процеси, а також, що ноосферна теорія співзвучна «найголовнішим висновкам» К.Маркса. Частково критикуючи більшовиків, вчений дотримувався думки, що вони «вивели Росію на новий шлях», на дорогу, «яка відповідає ноосфері».
Ноосферну теорію В.Вернадського є всі підстави вважати явищем української культури й соціально-філософської думки. Справа не лише в тому, що її творець був етнічним українцем, формувався в українському середовищі й, попри своє русофільство, ідентифікував себе як українець. У цій теорії знаходимо чимало моментів, котрі варто трактувати як вияви української ментальності. При чому предтечею В. Вернадського варто вважати уже згадуваного С. Подолинського, який у роботі «Праця людини і її втілення до розподілу енергії», виклав ідеї, що потім знайшли вияв у ноосферної теорії. Ноосферне вчення, в певному сенсі, опинилося в опозиції до логіко-раціоналістичної традиції західноєвропейської філософії й науки. Відповідно з цією традицією, людська діяльність визначається як така, що обумовлюється розумом та критеріями логічності, а розвиток природи, планетарна еволюція Землі підводить до необхідності раціонально усвідомлювати взаємодію людини та навколишнього середовища. Ноосферне ж вчення В. Вернадського акцентувало увагу не на логіко-раціоналістичне й техніко-економічне, а на «природнє», «біологічне» осмислення дійсності. У даному випадку знаходила вияв українська ментальність. Адже для українців притаманним є те, що вони намагаються «оживити» навколишній світ. В. Вернадський, зі свого боку, схильний розглядати Всесвіт не як «мертву» і в певному сенсі як «чужу» людині структуру, а як живий організм.
Правда, в концепції ноосфери оригінально поєднувалися «культ розуму», притаманній європейській філософській традиції, й особливість українського світосприйняття, зорієнтованого на природність, органічну включеність людини в природнє середовище. Ця концепція не протиставляє розумну особистість «нерозумній» природі. Вона зорієнтована на те, щоб «орозумнити» природу й водночас «оприроднити» розум. У соціальному плані В. Вернадський пропонував чергову утопію. Й прикметно, що ця утопія є типово українською. У ній простежується максимально толерантне ставлення до природи, любов до всього живого. Є тут і демократизм, який осмислюється в контексті рівності людей на противагу жорсткій соціальній ієрархізованості.
Хоча подальший хід історичного розвитку продемонстрував, що соціальні ідеї В. Вернадського — це гарні побажання, своєрідне українське мрійництво. Та все ж не варто відкидати певну конструктивність цієї утопії.
Загалом виявами української ментальності в ноосферній теорії В. Вернадського можна вважати наступні моменти: антеїзм, намагання представити всесвіт як живий організм, толерантність, ідея рівності й братання всіх людей, прагнення жити мирно, відмова від воєнних конфліктів. Інша річ, що ця теорія мало придалася українцям, як, зрештою, й багато інших відкриттів цього великого вченого.
