Цього року контакти українських високопосадовців із державними інституціями Близького Сходу значно активізувалися. Серед країн, які відвідували перші особи нашої держави й міністри різних відомств — Туреччина, Йорданія, Об’єднані Арабські Емірати, Катар, Саудівська Аравія. На тлі певної кризи у контактах із Заходом та Росією південний напрям виявився досить відкритим — згадаймо хоча б останню зустріч Ялтинської європейсьої стратегії, де з очільників держав був присутній саме прем'єр Турецької Республіки Реджеп Ердоган. Та чи дадуть ці візити свої результати? Адже, здавалося б, країни Близького Сходу зацікавлені і в нашому сільському господарстві, і в енергетичних проектах, і в купівлі озброєнь, і в інвестиційних проектах.
Утім, нині розвиток взаємних стосунків (виходячи з прагматичних, тобто економічних показників) із країнами ісламського світу зовсім не такий значний, як хотілося б. На нашу думку, рівень такого співробітництва залежить не лише від ефективності запропонованих ініціатив, а від гуманітарної складової взаємних відносин. Адже для того, щоб співпрацювати із українською стороною, потенційним партнерам зі Сходу необхідно принаймні знати про те, хто такі українці, як вони працюють та чого від них можна очікувати.
Наприклад, турецька сторона активно пропагує в Україні свою культуру — запрошуються на навчання студенти з Криму та інших регіонів, проводяться відповідні конференції, працюють представництва турецьких громадських та навіть релігійних об’єднань. Певних успіхів досягли й арабські країни — з’явились арабомовні газети з української тематики, а також декілька інтернет-порталів, які мовою арабів розповідають про нашу державу. Цього року відбулася ще більш непересічна подія — в Катарі вийшла арабомовна книга про Україну («Україна: розповідь про історію та культуру»), написана сирійцем Халілем ас-Саїдом. Цікаво, що одну зі ста сторінок видання присвячено й постатям Острозькій академії XVI — XVII століть. Але, на жаль, такого роду ініціативи йдуть не від наших державних достойників, а від різних громадських організацій та, нарешті, самих арабських партнерів. І сьогодні цих зусиль справді не вистачає. Шкода, що деякі політики ладні позиціювати українську державу в якості наївного грантоотримувача, а не повноцінного партнера, який може запропонувати взаємовигідні контракти. Важливу роль у актуалізації таких контактів може відіграти ісламська спадщина України. Можливо, комусь видається, що релігія — це щось далеке від економіки й політики, але будь який експерт чудово розуміє, що на Близькому Сході (та й не лише там) це «правило» не діє. Дуже простий приклад — сусідня Польща. Колись, ще у тридцятих роках минулого століття, Польська Республіка встановлювала дипломатичні контакти із країнами Близького Сходу (зокрема, Саудівською Аравією) завдяки лідерам ісламської громади, зокрема муфтію Якубу Шинкевичу (1884 — 1966). Цей видатний ісламський діяч входив до складу польських урядових делегацій, які відвідували Близький Схід. Та й студенти-татари, які навчалися в ісламських школах Близького Сходу, писали статті арабською мовою не лише про релігію, а й про свою батьківщину. Сьогодні й чимало українських мусульман беруть на себе таку важливу місію.
Важливу роль може відграти й наука. Якщо поглянути на країни, які найбільш успішно працюють із партнерами на багатому нафтою Близькому Сході, неважко помітити, що в кожній з них традиції наукового сходознавства сягають ще позаминулого століття. Це можна сказати і про США, і про Великобританію, і про Францію, і про Німеччину, і про сусідню Росію. Остання, зокрема, навіть входить в Організацію ісламського співробітництва. Адже історія ісламу — це невід’ємна частина історії Росії. «Ісламська складова» української історії, на жаль, сьогодні майже забута. Ми й досі читаємо в підручниках про «агресивних» кримських татар, забуваючи про той факт, що Кримське ханство за рівнем культури (наприклад, розвитком філософії, архітектури, історичної науки, літературної творчості) в тому ж XV — XVII століттях нічим не поступалося іншим державам Східної Європи. Та й православні апологети (Іван Вишенський, Василь Суразький) неодноразово відзначали: в Османській імперії православним жити куди легше, ніж в умовах західної експансії.
Виправити ситуацію іще цілком можливо: якщо на Заході дехто починає розчаровуватись в Україні, то на Сході нас досі готові слухати, і слухати з великим інтересом. Не пригадую жодної зі своїх подорожей на Близькій Схід, під час якої не чув би від місцевих справді зацікавлених питань про Україну. І саме від того, як в найближчому майбутньому українська держава на ці запити відповість, буде залежати й подальша економічна співпраця. Потрібно чітко усвідомити, що «культурні інвестиції» ніколи не залишаються без результату. Питання лише в тому, чи готова наша сьогоднішня еліта до таких кроків, чи з’явилось у нас, нарешті, справді державницьке мислення.
