В Україні 9 листопада вшановують пам’ять Преподобного Нестора-Літописця. Про цього письменника-агіографа та його роль в утвердженні християнства в Київській Русі розповів професор Острозької академії Петро Кралюк.
— Утвердження християнства в Київській Русі було далеко не таким простим процесом, як це нам часто уявляється. Незважаючи на те, що ця релігія набула статусу державної, все-таки в суспільстві зберігалися дохристиянські (т.з. язичницькі) погляди. Християнство часто розглядалося як щось формальне, в той час «віра батьків» була чимось суттєвим. Таке суспільство варто розглядати як пост’язичницьке. Існувало воно в Київській Русі в ХI столітті, почасти в ХII.
У такому суспільстві людина, яка намагалася послідовно дотримуватися християнських норм, хоча й не осуджувалася, однак сприймалась як «біла ворона». Вона в певному сенсі виступала новатором і мусила бути подвижником.
До таких подвижників належав Нестор, який створив чи не перші зразки християнської «житійної» літератури («Житія Бориса і Гліба», а також Феодосія Печерського). Йому навіть приписують написання «Повісті минулих літ», хоча це під сумнівом. Про нього, як і, зрештою, про інших середньовічних авторів знаємо ми небагато. Народився він орієнтовно в 50-х роках XI ст., очевидно, не раніше 1057 р. Про його походження можна лише здогадуватися.
На думку, що Нестор походив із якогось полянського містечка, нас наводять такі міркування. У середині Х I століття в Києві вже існували численні монастирі. Але, судячи з усього, це були елітарні обителі, куди приймали далеко не всіх, а, як правило, заможних киян. На цьому, до речі, акцентує увагу Несторове «Житіє Феодосія Печерського». У ньому розповідається, що, коли Феодосій прийшов до Києва і почав ходити по монастирях, то його не хотіли прийняти, бачачи його простоту і бідну одежу. Тоді він прийшов до Антонія, засновника Києво-Печерського монастиря, який жив усамітнено в печері, а його обитель дуже сильно вирізнялася на фоні інших київських монастирів своїм аскетизмом та «провінціалізмом», тобто сюди могли приходити не лише кияни, а й жителі інших міст. Як відомо, і Антоній, і Феодосій були провінціалами. Перший походив із Любеча, другий — із Василева (нинішній Васильків), хоча перед приходом до Києва жив у Курську. Очевидно, Києво-Печерський монастир принаймні на перших порах, став пристанищем для провінціалів із християнізованих полянських околиць.
Нестор, як відомо, став ченцем цієї обителі. А оскільки цей монастир (спочатку) слугував для провінціалів, то ми допускаємо, що він, так само як Антоній та Феодосій, прийшов сюди із якогось полянського містечка.
Народився Нестор, імовірно, в родині, яка належала до еліти тогочасного давньоруського суспільства. Саме таке походження давало йому можливість відійти від давніх язичницьких традицій, що ще мали доволі значну силу на Русі, і прилучитися до нового для руських людей християнства, а, відповідно, й отримати християнську освіту, ознайомитися з біблійними текстами й творами християнських авторів. Водночас таке елітарне походження давало йому можливість виробити своєрідне бачення суспільно-політичних процесів та історичного минулого його краю.
З якихось причин Нестор обрав чернече життя — сказати важко. Можна лише твердити: вибір був непростим. Ченці стали «новими людьми», нетрадиційною інтелектуально-духовною елітою, яка несла для русичів християнські цінності. Зрозуміло, ця нетрадиційність викликала негативну реакцію в населення. Непорозуміння між русичами-традиціоналістами й носіями християнської культури з великою драматичністю зображені Нестором у написаному ним житії Феодосія Печерського. Так намагання святого вести християнський спосіб життя викликав нерозуміння з боку оточення. Особливо драматичними були непорозуміння між ним та його рідною матір’ю. Це був конфлікт між носіями двох світоглядів, а драматизм конфлікту зумовлювався тим, що сторонами в ньому були рідні люди. Зображення цього конфлікту настільки сильне, настільки живе, що немає сумніву: описати таке не могла людина зі сторони, тим більше за розповідями інших людей. Як відомо, Нестор не був безпосередньо знайомий із Феодосієм. Очевидно, він сам мусив пережити щось подібне...
Отож, як би там було, Нестор опинився в Києво-Печерському монастирі. Його перебування в цій обителі припало на час її піднесення. Так у 1091 р. відбулося урочисте відкриття мощів Феодосія. Саме тоді починається інтенсивне творення й літературне оформлення легенд про подвижників Києво-Печерського монастиря, які склали основу «Києво-Печерського патерика».
Можна сказати, що Нестору поталанило з часом і культурним оточенням. Жив він у часи політичного й культурного піднесення Київської Русі. Жив у найбільшому столичному монастирі, де міг не лише спостерігати за бурхливими подіями, але й мав можливість хоча б частково усамітнитися, що є дуже важливим і потрібним для письменника. Час написання Нестором агіографічних творів залишається спірним. Деякі дослідники відносили їхню появу до 80-х років XI ст., зараз же більшість датують ці твори початком XII ст.
Перший «житійний» твір про Бориса і Гліба не виник на порожньому місці. Очевидно, вже за часів Ярослава Мудрого з’явились фольклорні, а, можливо, й писемні твори про вбивство цих двох князів. Цілком імовірно, що Нестор їх використовував. Так, наприклад, зустрічаємо подібні місця в Несторовому житії та «Оповіданні про страждання Бориса і Гліба», яке приписують старцю Якову.
Однак Несторове житіє все ж якісно інший твір, якщо порівнювати його з твором Якова. Нестор, пишучи про Бориса та Гліба, створив перше в Київській Русі житіє, яке відповідало класичним візантійським зразкам. На початку автор зі смиренням просить Бога дати йому розум. Далі в скороченому варіанті викладає людську історію з часів «створення світу». Закінчує Нестор свій історичний екскурс хрещенням Русі, тим самим намагаючися ввести русичів до кола історичних народів. А вже після цього починає опис життя Бориса і Гліба.
Про їхнє народження мова не йдеться (у даному випадку автор відходить від візантійських зразків). Можна припустити, що після народження Борис і Гліб не були охрещені. Нестор починає виклад життя своїх героїв із дитинства і намагається утвердити думку, що вони були дуже побожними й благочестивими.
Звертає на себе увагу й вибір теми. Створення «житія Бориса і Гліба», очевидно, треба осмислювати з точки зору утвердження християнських цінностей у давньоруському суспільстві. Для язичника-русича смерть Бориса та Гліба аж ніяк не була актом героїчного чину. Вбивства цих князів можуть бути хіба що предметом скорботи, але аж ніяк не прославлення. У язичницькі часи відомими особами ставали, як правило, ті князі, які відзначалися своїми завоюваннями, великими кровопролиттями тощо. Мученицька ж смерть (а не смерть героїчна на полі брані) — це вже суто християнська цінність. До того ж цінність, яка є чи не найбільшим викликом язичницькому світові. Адже значна частина християнських святих — це страснотерпці, люди, що гинуть мученицькою смертю (часто смертю за віру). Саме Борис і Гліб могли послужити образами таких страстнотерпців (інша справа — наскільки вдалі ці образи).
Фактичних даних у «Житії» небагато. Оповідь про вбивство князів, своєрідна кульмінація твору, викладається схематично, відповідно до візантійських зразків, у результаті чого вона втрачає свій історичний сенс.
Значну, по суті другу, частину твору складає оповідь про чудеса, що творилися Борисом та Глібом. Агіографічний твір про Бориса і Гліба засвідчив, що в руську літературу прийшла неординарна постать — письменник, який не боявся «літературного експерименту», який був новатором, вносячи елементи чужорідної культури, в даному випадку візантійської, в культуру руську і намагався адаптувати їх.
Другим, більш відомим, агіографічним твором Нестора було «Житіє Феодосія Печерського». Пишучи житіє святого, Нестор, очевидно, використовував свій особистий життєвий досвід. Звісно, доволі складно виділити в такому творі, де особисті моменти з життя Нестора, подані під виглядом житія Феодосія, де просто «нейтральні моменти» в описі монастирського життя, які все таки грунтувалися переважно на особистому досвіді Нестора; де реальні моменти біографії Феодосія, подані без «житійної» ідеалізації, де ідеалізовані та міфологізовані моменти біографії Феодосія, витворені монастирською братією, і нарешті — де є моменти штучні, що внесені під впливом візантійської літератури.
Те, що Нестор при написанні житія Феодосія знаходився під значним впливом візантійських зразків, річ цілком зрозуміла. Він, зокрема, досить широко використовував тут житія Сави Освяченого, одного з організаторів палестинського чернецтва, та Євтимія Великого, які були написані Кирилом Скитопольським. Крім того, Нестор користувався житієм Антонія Великого пера Афанасія Олександрійського, а також агіографічними творами Палладія, Василія Амосійського, Іоанна Мосха та інших. При чому в цих творах він знаходив для себе не лише загальну манеру викладу чи загальні мотиви, а навіть у окремих подробицях, у деяких висловлюваннях йшов за візантійськими зразками. Не виключено, що Нестор знав грецьку мову і знайомився з цими творами в оригіналі. Як на той час, він був досить освіченою людиною.
Авторитет Нестора був настільки великий, що саме йому приписали написання «Повісті минулих літ». Однак легенда про Нестора-літописця — це вже творіння українських інтелектуалів ХVII ст. — того часу, коли в українській суспільній думці утверджується ренесансне розуміння індивідуального авторства. Ці інтелектуали вважали, що «Повість минулих літ» (твір загалом колективний) має мати індивідуального автора. І показово, що їхній вибір впав саме на Нестора.
