У грудні 2011 року вийшла у світ дебютна поетична книга випускниці Національного університету «Острозька академія» Юлії Скороди під назвою «Стереотипи».
У вступі до збірки поезій Юлії сказано: «СтереоТипи» — се «стереотипи», себто поезія, яка розвінчує одні, але творить інші стереотипи. «СтереоТипи» — се вірші, де жоден ліричний герой не вміє бути «моно». Герої є типовими «стерео». Це можна трактувати як людську невизначеність у просторі, блукання душі, так і гармонійне поєднання з пізнанням і самим Богом».
Книга має 116 сторінок і поділена на вісім розділів, які з різних ракурсів визначають стереотипність. Кожен розділ відповідно присвячений певній сфері буття, наприклад, СтереоТипи і СтоЛиці, СтереоТипи і Коханці, СтереоТипи і ВиКлики, СтереоТипи і Дитячі уявлення тощо. Твори, що увійшли до збірки, датуються 2006-2010 роками.
Поезія у збірці є водночас простою для сприйняття, пісенною, як народна творчість, і дещо містичною та стьобною, присмаченою то вишуканими словами, то задиристим сленгом. Саме через такі мовні витвори аудиторія поетичного слова Юлії Скороди — це і студент, який намагається визначитися в житті, так і поважна зріла особа, що мислить через призму сформованих стереотипних цінностей.
«Де би я не подорожувала і що б не траплялося в житті, бурхливі емоції найчастіше втихомирювала саме у батьківських стінах або в студентському гуртожитку. Майже усі твори, які є в збірці, писалися саме в студентські роки», — зізнається авторка.
Оформлення та уклад книги надзвичайно гармонійний та виважений. Дизайнер книги Ілля Стронґовський говорить, що ці «річні кільця дерев — переконлива метафора постійного виходу за рамки себе, за межі стереотипів. Авторка просила від мене мінімалізму, тож в процесі тривалих проб конкретика уступила місце геометричним абстракціям, фотографія річних кілець поступилася схематичному зображенню, а з кольорів лишилися тільки чорний, червоний і білий. Віршам це тільки пасує».
Юрій Завадський, український поет, кандидат філологічних наук і видавець книги говорить: «Поетична книга Юлії Скороди, маніпулюючи стереотипами поетичного тексту, усталеністю та втомленістю української поезії, зводить силу упередження нанівець, проте небезпечно балансує на межі поезії та своєрідної анти-поезії. Якась трешова потвора, яку ми називаємо Традицією, насувається з-поза тексту поетки, намагаючись втамувати свою спрагу завоювання, проте отримує всього лише насмішку. Сміх цей виражає себе через форму вірша поетки, соковиту мову та ліричність часто невпорядковану й таку, що доводить сама собою потрібність у сучасному просторі літератури».