ТЕЛЕПЕРЕДАЧА «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 41. «МІТО-ОПОВІДЬ» ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА.
Яке значення творчого спадку Олександра Довженка в історії української культури? А в цей же час: який реальний вимір його творчих досягнень і якою мірою ці досягнення співпадають із «мітом» Довженка як «одного із найвидатніших творців світового кінематографа»? Котрі з його кінокартин оправдано можна вважати шедеврами, а котрі — це, здебільшого, плоди вимушеного компромісу з жорстокими реаліями доби, а відтак і болісні мистецькі поразки?.. В час, коли перед українцями стоїть завдання переосмислити свою культурну історію та самототожність, такі питання повинні б, в ідеалі, хвилювати не лише спеціялістів-культурологів, а й українське інтелектуальне середовище в цілому. І того ж роду питання слід ставити щодо творчості далеко не лише Довженка, та, правда, його персона й ситуація таки досить особливі...
Один із провідних дослідників творчості Довженка, автор, серед іншого, монографії «Олександр Довженко: Загибель богів» [elib.nplu.org/object.html?id=2734], Сергій Тримбач, написав не так давно тому: «Довженкове життя значною мірою міфологізовано — у тому сенсі, що саме його ім’я стало складовою великої міфо-оповіді. В Україні це відбувається не так уже й часто і це видається недоліком — велика нація твориться й живе великими міфами, що аж ніяк не треба ототожнювати з вигадками; це просто історія, що набула формату художнього, ігрового тексту. Який, що важливо, здатен творити безліч інших...»
В даній статті («Рано чи пізно Довженко повернеться» [day.kyiv.ua/uk/
Тримбач влучно пише: «пророків у нас люблять лише на словах. Не тільки начальство побоюється їхнього праведного гніву, а й прості тобі хлопи...» І в своїй статті пропонує цілу низку заходів для належного відзначення 125-літнього ювілею Довженка в 2019 р., — заходів, які, за своєю суттю, мали б причинитися не до поширювання штампових «мітів» та офіціозного забронзовіння «генія нашого кінематографа», а навпаки: до глибшого дослідження, пізнання, осмислення його творчого спадку. І «підготувати й видати повне зібрання текстів Довженка», і «відреставрувати на сучасному технологічному рівні його фільми», і «видати Довженківську енциклопедію», тощо, тощо...
Чіткіше, конкретніше й дуже цікаво про фантоми «мітології Довженка» пише згаданий вище Сергій Пролеєв в есеєві «Дорогою ціною: приватна історія «поетичного кіна» (уривки есею знайдете на сайті «Критики»). [krytyka.com/ua/
Пролеєв, як і Сергій Тримбач у своїх публікаціях, закликає до глибшого осмислення та точнішого вивчення й пізнання спадщини Довженка, себто, великою мірою, до перегляду-ревізії отієї «міто-оповіді» про «одного з кращих кінорежисерів світу», яка механістично закріпилася в «колективній пам’яті» українців, значною мірою, на основі офіційно створеного в 1960‒70-х роках радянського культу Довженка як кінорежисера, що, мовляв, створив цілу низку «кінематографічних шедеврів», в яких «неперевершено» відобразив чудові «соціялістичні перетворення» ХХ віку.
А проте, що означатиме переоцінка творчості Довженка в сучасну добу, коли українська культура нарешті мала б — хіба не так? — почати по-новому функціонувати в суспільстві: не як конструкція ідеологічних штампів, а як культура дозріла, самосвідома й повноцінна? Яким може постати перед нами нові «міт» і «міто-оповідь» найважливішого українського кінорежисера першої половини ХХ ст., чий вплив на майбутніх кінорежисерів, — від Андрея Тарковського до Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, — незаперечний і без чиєї творчості розвиток українського кіна таким шляхом, яким воно розвинулося, просто таки немислимий?..
У своєму вартому насправді уважного прочитання есеєві Пролеєв звертає увагу на кілька ключових моментів. Він пише, приміром, що «прикметою Довженкового кінематографа є наявність у ньому величезного шару невисловленого, мовчання, а також висловленого примусово. Без цього масиву невисловленого й табуйованого неможливо зрозуміти ані Довженкову творчість, ані естетичний феномен, який отримав назву «поетичного кіно»...»
І це безперечно так. Приміром, творчий спадок Довженка неможливо збагнути, не усвідомивши того, що його фільми, — за винятком деб’ютного в повнометражному форматі «Звенигори» (1927), створеного коли, як іще маловідома в кіно особистість, Довженко працював в умовах обмеженого нагляду та диктату «згори», — що тематично усі Довженкові фільми, так чи інакше, «замовлені начальством», бо «складають каталог найвизначніших подій радянської історії» («Арсенал» (1928) — революція; «Земля» (1930) — колективізація; «Іван» (1934) — індустріялізація, і так далі). А оскільки зображені в них події «належать до системотворчих елементів радянського міту», то їхній сенс в офіційній совєтській доктрині «задано так жорстко, що митцеві залишалося право хіба на інтонацію»...
А з огляду на те, у випадку Довженка особливо вагомою є максима, що «доля митця визначається не лише тим, що він зробив, а що йому не вдалося створити». Адже, в творчому спадку режисера поряд із беперечним таки шедевром «Земля» (1930) (дарма, що за замовленням Сталіна це мала б бути всього-на-всього вправна аґітка за колективізацію) співіснують кінострічки другорядного, а то й тертьорядного значення, твори внутрішньо роз’єднані й аж ніяк не повноцінні. Адже, Довженко постать не менш (а іноді, може, більш?) трагічна від героїв його кінострічок, і, по суті, вся творчість того надзвичайно обдарованого митця в тематичному (а інколи й не тільки в тематичному) вимірі, більшою або меншою мірою, спотворена цензурою і самоцензурою. І тому дуже точним здається мені висновок із роздумів Пролеєва, що перегляд «міту» Довженка може означати (й, напевне, таки означатиме) цілковиту переоцінку його творчості, в тому і її реальних досягнень. І така ревізія оцінок неодмінно потрібна в час нового осмислення української культури, навіть якщо в наслідку того процесу «упаде фантом поетичного кіна і естетична ідентичність Довженка виявиться зовсім іншою; якщо на місці «творчого спадку» залишаться невеличкі фраґменти здійсненого поруч із величезним — розміром у все життя — масивом нереалізованого; якщо справжнім творцем того, що поєднується з іменем Довженка виявиться не митець, а час — лихий і нещадний; і якщо те, в чому ми звикли бачити творчість, постане лише суперечливим досвідом болю...»
В тому контексті, напевне, справді таки «поетичне кіно» Довженка (який, за власним свідченням, на початку 1920-х навчався в Берліні в школі експресіоніста Еріха Гекеля, — хоч, правда, пробуючи кілька десятиліть пізніше перевірити цю інформацію з самим Гекелем, Ігор Костецький не отримав її підтвердження) — напевне таки, це кіно «у своєму витоку — еспресивне, експресіоністське кіно, яке оповідає про жахливу трагедію...»
Зрештою, це стосується вже й виняткового у творчому доробку Довженка і чи не найбільш яскраво експресіоністичного фільму «Звенигора». Уже в ньому, іще без чіткого «Сталінового замовлення», намагаючись «просувати лінію Партії», Довженко свідомо пішов проти сценарія Майка Йогансена та генерала Армії УНР (а себто Довженкового колишнього головнокомандувача) Юрка Тютюнника й переробив багато сцен, а насамперед фінал картини на догоду тим партійним функціонерам, які цей фільм мали в майбутньому дивитися, тим самим, на жаль, знищивши кінострічку «абсолютно штучним і відразливим» фіналом, в якому «віковічний дід, перетворившись на безглуздий уламок минулого, сидить у поїзді майбутнього і слухняно попиває чайочок...»
На відміну від принципових Йогансена й Тютюнника (незабаром знищених сталінською машиною терору) Довженко, — колишній солдат куреня Чорних Гайдамаків Армії УНР, майже розстріляний ЧК, над головою якого уже в 1920-х висів Дамоклевий меч, — намагався (оберігаючи життя) мовою компромісів (які, проте, далеко не завжди вдавалися його вельми талановитій мистецькій натурі) догодити своїм більшовицьким «замовникам». Недарма ж Йогансен і Тютюнник демонстративно зняли свої прізвища із титрів «Звенигори», — отого Довженкового першого видатного фільму, що його він не так зробив, а «просвівав, як птах, одним духом» за сто днів, — фільму, в якому, попри жалю гідний мистецький компроміс, так стихійно, блискуче та на повен голос заговорив мовою кінематографа Довженковий могутній неповторний талант... В присв’яченій Довженкові передачі «Очима культури» № 41 ідеться саме про цей ранній (усе-таки) шедевр українського «поетичного кіна»...
Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ» 41. «Міто-оповідь» Олександра Довженка.
Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися на порталі телемережі КОНТАКТ: http://tinyurl.com/eye-on-culture-compilation