ТЕЛЕПЕРЕДАЧА «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 32. «ВЕЛИКИЙ СТИЛЬ» МИКОЛИ ЗЕРОВА І ЛІТЕРАТУРНА ДИСКУСІЯ 1920-X РР.
Почавши монументальну працю над перекладом Верґілієвої «Енеїди» 1931 р., Микола Зеров устиг лишити за собою (перед арештом у 1935 р.) тільки неповних п’ять пісень епопеї. Уперше вони були надруковані в підготовленому його другом Максимом Рильським виданні вибраних творів поета у Києві 1966 р.; згодом у найповнішому на сьогодні (хоча й ще далеко не повному) зібранні творів Зерова у двох томах (1990). Сьогодні ж вони в інтернеті (приміром, на сайті «Бібліотеки української літератури»), отож, кожен небайдужий читач може на свій смак перевірити, як філіґранно й високочоло, а в цей сам час як органічно звучить україномовна поезія Зерова-Верґілія, не втративши свіжості звучання за вісім десятиліть.
Наскільки поезія Верґілія в перекладі Зерова була революційною у свій час і як глибоко вплинула на подальший розвток української мови та літератури (причому попри всі драконівські заборони й перешкоди з боку тих, які фізично знищили автора перекладу), можна пересвідчитись, порівнявши текст Зерова із ранішим (причому зовсім пристойним!) перекладом уривків «Енеїди» (2-ої та 3-ої пісень) Івана Стешенка (згодом міністра освіти УНР, який, серед іншого, був першим компетентним українським перекладачем Овідієвих «Метаморфоз»). В мережі я знайшов тільки короткі уривки перекладу Стешенка, та і з них, як на мене, чітко видно, що версія Зерова була якісно новим етапом у розвитку «високого стилю» (чи то «великого стилю») в нашій літературній мові, — стилю, без якого немислима будь-яка повноцінна культура
Зеров продовжував перекладати «Енеїду» в концтаборі на Соловках і, наскільки знаємо, завершив увесь переклад навесні 1937, лише декілька місяців до того, як у листопаді того ж року на урочищі Сандармох в Карелії капітан НКВД Міхаїл Матвеєв «на честь святкування двадцятої річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції» пустив йому кулю в потилицю, власноручно (лише з дещицею допомоги Ю. Алафера) розстрілявши на протязі трьох днів 1111 політв’язнів, серед яких були Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш та сотні інших... Отого повного перекладу «Енеїди» досі не вдалося знайти. Зовсім імовірно, що він був знищений іще тоді в кривавих сталінських 30-х; можливо, той викоханий роками філіґранний переклад шедевру світової класики за лічені хвилини згорів у грубці в’язничного наглядача чи допитувача-НКВДиста... може, теж «на честь святкування двадцятої річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції»..?
У всякому разі, зникнення тих кількох сотень листків паперу змережаних почерком Миколи Зерова залишається невідшкодовною втратою для всієї української культури. Дарма, що НКВДистам таки й не вдалося зупинити неминучого процесу, і 1972 р. повний український переклад «Енеїди» вийшов нарешті у Києві ошатним виданням у перекладі галичанина Михайла Білика та в зразковій редакції Бориса Тена, одного з провідних майстрів українського перекладу, якого треба вважати як мінімум співперекладачем «Енеїди». І хіба ж це не закономірно, що Микола Зеров був наставником Бориса Тена, коли той деб’ютував в українській поезії в половині 20-х? Або що, як Зеров, Борис Тен відбув тривале ув’язнення «на курортах» радянського ГУЛАГу в сталінських 30-х?..
Переклад «Енеїди» Білика-Тена, без сумніву, належить до кращих досягненнь нашої перекладної літератури. Утім, навіть він не може компенсувати втрату того завершеного колись тексту, що його міг був скласти тільки Микола Зеров. Ось для прикладу кілька випадково підібраних рядків із його перекладу 6-ої пісні (сходження до підземного царства):
Душі, чиє володіння, боги, і ви, тіні беззвучні,
Хаос, і ти, Флегетонте, місця мовчазні серед ночі,
Хай, що я чув, розповім все і, з вашого дозволу, речі
Я розповсюджу занурені глибоко в землю і в морок!
Йшли всі самотні вони там, у сутінках ночі незримі,
Вздовж через Діта будови порожні та царства примарні:
Так у непевному місяця світлі, сумнім, ненадійнім,
Путь по лісах манячить, коли присмерком небо затягне
Батько Юпітер і ніч обезбарвить околишні речі...
Зрештою, втрата Миколи Зерова це далеко не тільки втрата його майстерних перекладів. Навіть не тільки його поезій взагалі. Крім поета й перекладача, Зеров був провідним літературним критиком, проникливим істориком літератури, мало не леґендарним своїм хистом промовцем-оратором, та ще й займав в літературі «Розстріляного відродження» особливу роль поетичного метра, з яким не рівнявся жоден з тодішніх українських поетів. А був він метром-авторитетом не тільки для вузького кола однодумців-неокласиків, а для серйозних творців з усього спектру української літератури: від неоромантика-експесіоніста Миколи Хвильового, крізь Теодосія Осьмачку, що пробував відросити модерними засобами традицію Тараса Шевченка, до футуриста Ґео Шкурупія... Нема й сумніву, що персонаж метра-критика в романі Валер’яна Підмогильного «Місто» — це ледь іронічний портрет Миколи Зерова.
Для Хвильового Зеров був символом та утіленням европейського шляху української літератури (та й культури загалом), запереченням примітивно «лікнепівського» партійного читва для мас. Цікаві думки на цю тему висловив пізніше друг (та водночас і зрадник) Зерова Віктор Петров у написаній в Німеччині статті «Микола Зеров та Іван Франко». (Недавно цю статтю, разом із масою інших есеїв Петрова, перевидав В’ячеслав Брюховецький у надзвичайно цінному тритомнику «Розвідок» (ось рецензія Володимира Шелухіна в «Літакценті»). А ще легше есей Петрова можна знайти прямо в інтернеті на сайті Historians. in. ua.
Рекомендую прочитати цілий есей Петрова, але тут лише кілька його думок, над якими варто замислитися, бо, на жаль, вони не втратили актуальності і сьогодні в уявленнях помітної частини суспільства... «Письменники й критики, що звикли ототожнюватити «українську літературу» з «регіоналізмом» [неодмінним "національним кольоритом«—МРС] [...] цілком послідовно й природньо кожен прояв а-регіонального мистецтва сприймають як не-українську літературу. [...] Народники репрезентують етап чистого регіоналізму; Вороний, Олесь, Чупривка — етап модернізованого регіоналізму; неоклясики повстають проти регіоналізму як такого, однаково як народницького, так і модерністського. Регіоналізмові народників і модерністів «неокласики» протиставляють вимогу літератури «великого стилю», і літератури, яка воліє бути не провіційним відгомоном російської або европейської, а опосісти рівноправне місце в колі світових літератур."
Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 32. «Великий стиль» Миколи Зерова і літературна дискусія 1920-x рр.
Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися на порталі телемережі КОНТАКТ: https://tinyurl.com/eye-on-culture-compilation