ТЕЛЕПЕРЕДАЧА «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». №16. ПРО РУСЬ і РУСЬКУ СПАДЩИНУ

У знаменитому есеєві «The Povĕst’ vremennyx lĕt and the Question of Truth» [«Повість временних літ» та питання правди] (1983) (есеєві, який я рекомендував би кожному, хто хоче краще зрозуміти проблеми історичної достовірності подій описаних в руських літописах) Омелян Пріцак обговорив питання редакційних втручань в оновлений текст «Повісті временних літ», підготовлений 1118 р. уперше під протекторатом київського князівського двору.

Хоча оту версію «Повісті» записано за панування Володимира Мономаха, редактор був людиною на службі в його сина Мстислава (Гаральда) (згодом названого Великим). Віддзеркалюючи близькі зв’язки Мстислава із Скандінавією (був же він сином данської княжни та був одружений з дочкою шведського короля), редакція літопису 1118 р., на противагу ранішим редакціям, нараз приписала скандінавським варягам особливо важливу роль у заснуванні Київської держави і з ними поєднала етно-територіяльну назву «Русь». Це й стало згодом безпосередньою спонукою для виникнення сформульованої німцями Г. Баєром та Г. Міллером, а згодом підхопленої росіянами від Карамзіна до Соловьова, норманістської концепції походження руської держави.

Інший провідний дослідник руської спадщини Михайло Брайчевський у свому фундаментальному дослідженні «Походження Русі» так прокоментував цю тему: «Пізніше, на початку ХІІ ст., наївна норманістська концепція одного з редакторів „Повісті временних літ“ внесла в цей літописний текст певну невідповідність і плутанину» (ст. 160).

Пізніше знайдення етноніму «Русь» в компіляції Псевдозахарії, сірійського автора із VІ ст. (себто з часу, коли жодного нормана ще не могло бути у південно-східньому кутку Східної Европи — поміж Дніпром і Кавказом, — про який ідеться в тому джерелі), здавалося, мусило б поставити край усім дальшим спекуляціям про норманські корені назви «Русь». Тим не менш, питання походження цієї назви та її точного первісного значення воно аж ніяк не допомогло пояснити.

Зате щодо значення і змісту етно-топоніму «Русь» в часи існування Київської держави, а то й після її падіння, аж до початку ХV ст., уже, по суті, нема сумнівів. Як руські літописи, так і чужі джерела в цьому відношенні одностайні. Попри прискіпливий нагляд радянських цензорів, Брайчевський у 1968 р. (в цьому ж дослідженні «Походження Русі»), усупереч обов’язковим цитатам з Леніна про, мовляв, «близькість українського та російського народів», і додану на кінці сентенцію про те, як «в наші дні українці, росіяни і білоруси в братній сім’ї народів СРСР успішно будують комунізм», точно документує специфічне вживання назви «Русь» для позначення (до ХІІ ст.) Київщини, Чернігівщини та Переяславщини, а згодом ще й Галичини й Волині, чітко розмежуючи «Русь» від решти земель імперії Рюриковичів, а вже особливо Залісся, себто територій Суздалі й Владіміра на Клязмі.

Питанням походження назви «Русь» і найбезпосереднішого стосунку сучасних українців до руської спадщини останнім часом присвячено чимало як наукових, так і популярно-наукових публікацій відомих українських істориків: Валерія Степанкова, Григорія Півторака, Петра Кралюка, Кирила Галушка, Олександра Палія, Ігоря Сюндюкова, тощо, тощо. Треба сподіватися, що усвідомлення спертого на великий масив джерельних матеріялів факту приналежності назви «Русь», у першу чергу, до специфічно українського контексту скоро стане загальновідомим і загальновизнаним серед усіх мешканців України.

Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 16. Про Русь і руську спадщину.

Усі телесюжети канадської телепрограми КОНТАКТ можна дивитися на порталі телемережі КОНТАКТ: https://tinyurl.com/eye-on-culture-compilation