ТЕЛЕПЕРЕДАЧА «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 12. ЛЕСЬ КУРБАС

Мушу визнати, що для мене особисто уродженець Самбора в Галичині Лесь Курбас є, мабуть таки, найвидатнішим українським митцем (в найширшому сенсі цього терміну) ХХ ст., а може й не тільки ХХ-го. (Звісно, це зовсім суб’єктивне відчуття, бо чи є рівноцінно великими Олександр Архипенко в скульптурі, Валентин Сильвестров у музиці, чи Микола Лукаш в літературному перекладі?..)

До такої думки спонукає мене не лише подиву гідна багатогранність Курбасового таланту (а був же він театральним режисером, актором, танцютистом-балетмайстером, піяністом, кінорежисером (напевне, основоположником серйозного українського кіно), блискучим педагогом, літератором, мистецтвознавцем та філософом театру і мистецтва). Іще важливішим від цієї багатогранності був надзвичайно високий рівень його професійної майстерності, — новаторство, витонченість, глибина і людяність його творчої візії, насамперед, звісно, як театрального режисера.

Недарма відомий своїм еґоцентризмом і самозакоханістю Всеволод Мейєрхольд, який в режисурі не визнавав авторитетів, назвав Курбаса «найкращим режисером Радянського Союзу», визнавши його, таким чином, кращим від самого Мейєрхольда. Досить проаналізувати Курбасову постановку Шекспірового «Макбета» в театрі Березіль 1924 р. (на щастя, в архівах збереглося досить багато матеріялів про цю історичну виставу), щоб знайти безперечні свідчення того, що, у свій час, Курбас був, без жодного сумніву, одним із найреволюційніших і найвитонченіших режисерів у світовому театрі. А його організаційним і педагогічним досягненням (він же, при чому в надзвичайно важких умовах, створив з Березоля справжню академію театрального мистецтва і виховав ціле покоління діячів українського театру) важко було б знайти аналоги.

Країна СССР, в якій йому довелося жити та створювати свої найкращі шедеври, відплатила за його талант і працю згідно зі своєю природою. Спершу лютим цькуваннями на основі найпримітивнішої арґументації, згодом вигнанням з роботи, арештом, і врешті-решт таки справді демонічним у своїй макабричності дійством, коли-то в днях з 1 до 4 листопада 1937 р. на урочищі Сандармох в Карелії капітан радянської держбезпеки Міхаїл Матвеєв власноручно (із деякою допомогою Ю. Алафера) розтстріляв «на честь святкування двадцятої річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції» — 1111 політв’язнів, а серед них, окрім Леся Курбаса, ще й таких класиків української культури, як Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Микола Куліша...

І розстріл «на честь святкування річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції» — це аж ніяк не випадковість. Оцей аспект програми більшовиків блискуче висловив ще 1922 р. Ілля Еренбурґ, вклавши у вуста свого Хуліо Хуреніто пророчу промову до агента Чека, яку вже одне десятиліття по тому на практиці втілив у життя Сталінський апарат: «Ви нищите „свободу“, і я вас поздоровляю. ... Сьогодні „свобода“ — контрреволюційне поняття. ... Якщо мене не розстріляєте, я буду в міру моїх сил працювати з вами, тобто нищити красу, свободу думки, почуттів і вчинків во ім’я закономірної, єдиної, точної організації людства! ... Велика й складна Ваша місія — настільки привчити людину до лабет, щоби вони їй здавалися ніжними обіймами матері. Для того ... потрібно створити новий пафос для нового рабства...» (При іншій нагоді цей сам Хуреніто так «оправдував» дії Чека: «вбити заради добра усього людства одного або десять мільйонів — різниця аритметична...»)

Нащадки його убивць «реабілітували» Леся Курбаса на початку 1960-х рр., і читачі в Україні змогли тоді отримати деякі, щоправда вельми фраґментарні й доволі абстрактні, інформації про життя та творчість цього велетня нашої культури: спершу із трьох «Розповідей про неспокій» Юрія Смолича, а згодом зі збірки статтей і спогадів «Лесь Курбас» (1969), зібраних і виданих завдяки старянням чи не найталановитішого вцілілого березільського режисера: учня Курбаса Василя Василька. (На мою думку, найкращим після Курбаса режисером Березоля в іще не-соцреалістичних 20-х рр. був інший галичанин Фавст Лопатинський, та він, як і Курбас, був розстріляний «на честь святкування річниці Великої Жовтневої...» восени 1937.)

Щойно 1988 р., після прірви застійних брежнєвських років, на хвилі «перебудови» вийшов перший збірник писань самого Курбаса: «Березіль. Із творчої спадщини», а втім, безпощадно спотворений цензурою. Противагою цій іще совдепівській за етикою видання (не з вини упорядників, як це буде видно далі) книжці став обширний збірник «Лесь Курбас» виданий 1989 р. в США «Смолоскипом» (ще до переїзду цього видавництва, себто Осипа Зінкевича, до Києва). І нарешті 2001 р. в київських «Основах» появилося найповніше і найкраще зібрання писань Курбаса (впорядкування й редакція цих же самих Миколи Лабінського й Михайла Москаленка, які підготовляли видання 1988 р.): Лесь Курбас. «Філософія театру».

Усі ці книжки на сьогодні вже стали бібліографічними раритетами. Таким же раритетом стало теж і цікаве дослідження Неллі Корнієнко «Лесь Курбас: Репетиція майбутнього» (Факт, 1998). На щастя, ще без проблем (сподіваюся) можна придбати, може й націкавіше з видань про Курбаса, при чому вельми читабельне — книжку Ірини Макарик «Перетворення Шекспіра: Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років» (Київ: Ніка-Центр, 2010). Оцю книжку я й згадую в телесюжеті і щиро її рекомендую українським читачам. А видання «Модернізм у Києві» вже перекладається на українську мову й, маю надію, в недалекому майбутньому стане доступним читачам в Україні.

Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 12. Лесь Курбас.

Усі телесюжети канадської телепрограми КОНТАКТ можна дивитися на порталі телемережі КОНТАКТ: https://tinyurl.com/eye-on-culture-compilation